Серед імен видатних людей, чиї сліди лишилися на запорізькій землі, — і Тарас Григорович Шевченко.

На жаль, про перебування його в нашому краї залишилося дуже мало відомостей. Уже нащо тодішній Катеринослав (нині Дніпропетровськ) був більший і, так би мовити, проінформованіший від Олександрівська, а в «Шевченківському словникові» (стаття «Катеринослав») читаємо: «Шевченко імовірно (розрядка моя Ю. В.) був у Катеринославі влітку 1843 р., коли подорожував на о. Хортицю». А от на Хортиці був він точно, бо 26 листопада 1844 р. в листі до свого приятеля Я. Г. Кухаренка писав: «...Був я уторік на Україні... 1 на Хортиці, і скрізь був...». Під враженням від цієї поїздки з'явилися, зокрема, такі рядки:

А на Січі мудрий німець

Картопельку садить,

А ви її купуєте,

їсте на здоров'я

Та славите Запорожжя.

А чиєю кров'ю

Ота земля напоєна,

Що картопля родить —

Вам байдуже...

Звідки ж він тут узявся, отой «мудрий німець»? 1789 року царський уряд запросив у наші степи німців, що нале­жали до релігійної секти ме­нонітів. Граф Рум'янцев-Задунайський назнав їх у Прусії під час Семирічної війни і поре­комендував урядові як добрих господарів — тверезих і працьовитих. «Уряд відвів ме­нонітам землі в Хортицькому урочищі та о. Хортицю... Кожна родина одержала по 65 га» (А. Клебанов «Менно-нитьі, Москва — Ленинград, 1931 р.). Хазяйновиті німці вирубали на будови і паливо хортицькі ліси. Газета «Северная почта» від 5 січня 1810 ро­ку сповіщає, що Хортицькі меноніти одержали в дарунок від російського уряду 100 іс­панських овець. Дуже швидко ці вівці обскубли квітучі Хортицькі схили. Ось чому в тому ж листі до Я. Г. Кухаренка Тарас Григорович продовжує: «...і все плакав, сплюндрувала нашу Україну катової віри ні­мота».

В яких саме місцях Хортиці побував Тарас Григорович? Народні перекази вказують на Тарасову стежку, що підіймає­ться круто з Громушиної балки. Кобзар певно не міг не побувати в Музичиній балці, де була козацька криниця. І ще — на північному боці Хортиці, там, де зараз меморіальний комплекс.

Чомусь стало традиційним твердження про те, що Т. Г. Шевченко побував тоді і в місті Олександрівську. А про­те, нема ніяких даних, що могли б підтвердити це. Твердження, мабуть, спирається на сучасний стан шляхів сполучень: з 1873 р., коли залізниця зв'язала Олександрівськ з Москвою і Петербургом, найлегше дістатися Хор­тиці можна, приїхавши в наше місто. А в той час, коли подорожував Т. Г. Шевченко, головною магістраллю на південь, до Катеринослава був сам Дніпро. Далі — правим берегом, в обхід порогів, до Кічкаської переправи. Отже, Кічкаса Кобзар минути не міг. І.Кічкас, і Хортиця були німець­кими колоніями і мали добрі зв'язки між собою як річкою, так і суходолом через Наумів перевіз на Старому Дніпрі. Як бачимо, «жалюгідне містеч­ко», яке «не являє нічого втішного навіть для голодного подорожнього» (так охарактеризував тодішній Олександрівськ А. Афанасьєв — Чужбинський), могло залишитися осторонь Тарасових шляхів. Звичайно, Шевченко шукав людей, які могли розповісти про козацькі часи. Таких людей він міг скоріше знайти в селі Вознесенка, яке в 1781 році заснував запорожець Іван Нешкреба, тому село називалося Нешкребівкою. Офіційна назва виникла після того, як в 1823 році в селі було збудовано Вознесенську церкву (див. Новицкий Я. П. «История города Александровска...». Александровск, 1905). У 1843 році тут були ще живі останні запорозькі козаки.

У статті «Тарасова стежка», надрукованій в «Запорізькій правді» 23 червня 1968 р., А. Солонський наводить народний переказ, про те, що ночував Тарас Григорович у нешкребівця Булата, садиба якого стояла неподалік від берега у тому місці, де ще недавно був Перекопський провулок. Гість попросив постелити йому під великою грушею...

На початку вулиці Кашєна, колишньої Збур'янської, в одному з останніх залишків Вознесенки, в садибі Штепи (Кашена, 8) росте й донині величезна (у два обхвати) груша. Кажуть, що вона росте від самого заснування села і їй близько 200 років. Ця груша — сусідка і ровесниця тієї Тарасової, що з народного пере­казу.

Я повідомив про неї обласного інспектора по охороні природи Гаврила Дмитровича Власенка. Оглянувши грушу та розпитавши літню хазяйку (її бабуся в дитинстві застала грушу вже старою), інспектор встановив вік дерева, приблизно 160—170 років. Воно може бути свідком перебування в нас Великого Кобзаря. Враховуючи вік груші, обласна інс­пекція по охороні природи буде прохати облвиконком оголосити її заповідною і зберегти при знесенні останніх клаптів Вознесенки.

Зберігають запоріжці пам'ять про Тараса. Ще 17 травня 1905 року під тиском громадськості Олександрівська міська дума ухвалила перейменувати Ярмаркову площу на площу Шевченка (див, статтю «Великий поет на Запоріжжі» Є. Горіної у «Запорізькій правді» від 2 березня 1961 р.). Площа була на околицях міста, за заліз­ничною колією. Зараз навколо неї виріс цілий Шевченків­ський мікрорайон, у якому на честь 150-річчя від дня народження Шевченка, споруджено пам'ятник Кобзареві. А на Хортиці посадили дубки, цілий парк, і поставили гранітний пам'ятник з меморіальним на­писом.