Питання: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище.
Відповідь: Мов ім'я Юрій Булат.
Пит.: А в якому році Ви народилися? Від.: Я народився 12-го грудня, 1915-го року.
Пит.: Де саме?
Від.: В Запоріжжі. Власне, Запорізька округа тоді називалася. Писалося село Веселе, Запорізького району, Запорізької округи. Пізніше вона стала Запорізька область.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Мої батьки були селяни.
Пит.: Скільки десятин землі вони мали до революції?
Від.: До революції, я не пам'ятаю, але очевидно, ту землю що вони мали, вона була достатьна для того, щоб прожити ті родини, то й кількість ті родини, що вони мали, але я точно не можу сказати скільки десятин або гектарів вони мали до революції. Тоді після революції я знаю скільки землі вони мали. Після революції у нас розподіл землі, то давали на їжця, на одну особу два з половиной гектарів. А так як у нас було 18 людей, то ми землі мали досить. І тому було на чім поротися, і коли вже пізніше почали господарювати після громадянської війни, й після голоду 1921-го року, то ми були багатії, але в такому стані, в індівідуальному стані, як тоді була приватна власність за час НЕПу, то жили з куском хліба, й ми були не звичайно багатіями, але заможні жили.
Пит.: Скільки Вас було?
Від.: Вісімнадцять. Я можу перечислити достовірно. Якщо взяти шість хлопців, себто мої брати, то це буде шість. Тоді я мав дев'ять тіток. Це батькові сестри які були всі на виданні. То вже буде 15. А так як вони, ми разом жили в нас, бо то було дворище. А це батькові сестри були, один син тільки, то по традиції в українських родинах, якщо батько вмирав, себто мій дідусь по батькові, то тоді опіку за сестрами брав мій батько, як найстраший брат в неї. І тому вони в нас жили. Тому ми їх на видання вже видавали дівчат коли вони заміж виходили. Ну, потім, якщо нас шість, дев'ять тіток, 15, тато і мама, 17, і бабуся, себто мама моєї, мого батька, то буде 18. Таке дворище у нас було. Як ми жили? Будинок у нас був так як всі селянські хати під соломою, але великий будинок, досить простірний був. А крім цього був один будинок, в нас був великий хуртовий сад. Це дерева досить давні були, яблуні, груші, там і т. д., сливи. От і в тому саду, в якомусь тисяча й ще затертому році, побудували ще мої предки таку хатинку, яка вже на половину була вросла в землю. Стара була. В якому столітті, я не знаю, то в тій власній хатині жили мої дід і баба. А тітка й вся інша родина вже тут жили в цьому будинкові, й в якому поміщалися всі. Для нас було досить місця, крім того, що далі наша господарка, там була стайня і т. д., майстерня. От так ми господарювали. Ми належали до багатіїв, але кляса якщо була вже класова, то цей розподіл при радянській системі, то ми належали до середньої такої заможної кляси. Бо земля розпроділялася не по двору, а скільки в дворі в родин. Якщо було багато людей, то й землі було більше. Але вони неспроможні були, або неспроможні або не хотіли часом обробляти землю. Тоді здавали ту землю за половину. Хтось їм обробляв, і те збіжжя, що вже мав в осіні вже готове, він давав половину тому, хто в власник цієї землі, а сам собі за свою працю половину мав.
Пит.: А що Ви пам'ятаєте про голод в 21-го року?
Від.: Про голод 21-го року я пам'ятаю перед тим пройшла так звана «Червона Гвардія.» І коли вона проходила, я ще пам'ятаю в 20-му році, як проходили колаборанти, це не були в розумінні класичному вояки, умундировані, і т. д. Це було зборище бандитів. Вони проходили селом, вони буквально все грабували. Який відсоток був серед них українців, я не можу сказати. Але загально мова тільки російська серед них. Вони тягли рушниці прив'язані різним там мотерзам, і т. д. Але коли вони заходили в село, вони очищали так, як скажемо, на Близькому Сході саранча. Як вона десь входила, то вона нищить все. Те саме й в нас було. Наші села були на Запоріжжі досить заможні, але коли вони проходили цими селами, помимо того що громадянська війна вже була - війна почалася в 1914-му році. То вже багато було грабувань, і т. д. Але все ж таки селяни якось раду собі давали і від 14-го року коли почалася війна до 17-го, до часу вибуху революції, то чого селяни не відчули, як уже прийшла Червона Гвардія, яка буквально все грабувала. Вона зокрема наше село, Веселе, на Запоріжжі, було досить багате козацьке село. І господарі переважно в нас були дбайливі, вміли господарювати. І кожний мав коней, пару, а той троє і четверо, були такі, що більше. І кожний був досить забезпечений хлібом. Звичайно то велося надзвичайно тяжко, але кусок хліба завжди в них був, і був кусок м'яса і т.д. Розкошу не було. За те працювали тяжко вони, і мали кусок хліба забезпечений. Одначе коли прийшла Червона Гвардія, вона, так звані підзагони «продразвёрстка» в російській мові називаються, це примусове грабування: зерна, масла, яєць, птиці, курей, гус, качок, свиней, і взагалі худоби. Вони все то під мітлу забирали. Так що пограбуване село в 20-му році залишилося як облага поля. В 21-ій рік не було чим сіяти, не тому що засуха була, або інші кліматичні умови були несприятливі, а тому що грабоване село було. І тому те, що можна було посіяти в кого було, ну то посіяв трошки. Але так як я пам'ятаю, то всі селяни просто на густо були приречені копати, бо навіть худобу забрали, щоб тягнула, худобу, коні і т. д. То приречені лопатами копати, от і якийсь город собі зробити чи що. Так що в 21-му році, то є та площа, що була засіяна, то її все одно грабували знову ж ті загони, після жнив, і почався голод - зокрема південь України, де є Запоріжжя, південна частина України сюди ближче до Криму, захопив тут де Кубань. Ну й тут пішло на захід. То ті області надзвичайно потерпіли голод у 21-му році. Я не можу статистики сказати, скільки загинуло людей, бо в 21-му році це мені було шість років, але я пам'ятаю той голод, коли ми ходили на майдан, де варили риж, який був американський, і американці по якомусь пляні, я в той час не пам'ятаю, тільки що цей риж був складений в великих мішках на майдані, і там були великі казани, де жінки варили цей риж, кашу й давали там по дві чи по три ложки, ділили для дітей, які були пухлі. В тому числі ми ходили, й ми діставали ту тарілку тієї рижової каші. Ну а дещо куди цей риж - скільки його приходило з Америки, дівався поза нашим споживанням. То тяжко сказати. Пізніше виявилося, що цей риж був скерований до Червоної Армії, до тієї бюрократії, яка собі привілеї мала більше, а нам те, що через пальці протекло, те нам діставалося. Ну все ж таки завдяки цьому рижові, що ми кожний день хоч один раз тарілочку діставали цього рижу, то хоч були голодні, але все так якось виживали. Одначе смертність була в 21-му році, зокрема в нашому селі Веселе, була дітей досить велика. І ми згубили в той час, якщо взяти дітей, бо діти найперше реагують на голод, вони вмирають найперше. То багато дітей померло. Я настільки пам'ятаю, то в школі, коли вже в кінці 21-го року відкрили школу, й почали дітки ходити вже до школи, звичайно деякі переросли свій вік до першої кляси йти. То багато з тих дітей було, так що одна дитина прийшла, а двоє, троє, померло з голоду в 2І-му році. Тепер вже відомо загально, окреслюють що до півтора мільйона людей загинуло в 21-му році. Одначе в нас в нашій області, це Дніпропетровська область тоді була на Запоріжжі, то досить втрати було великої. Вмерли й так люди крім дітей. Старші люди, які не переносили голоду, або власне не пережили його. В нашій родині в 21-му році ніхто не помер. Ми всі вижили.
Пит.: А що Ви їли?
Від.: Ми доїдали тоді те що було, значить можливо зберегти. Наприклад, багато було запасу, на який не звертали уваги, навіть та банда Червоноґвардійців. Сушені насіння з кавунів, сушене насіння з коноплі, сушені томаки, на сонці сушені, то цілими міхамі їх заготовляли на зиму. Тепер, квашана капуста, буряки, бараболя, закопана була. Так, що це все так воно було. М'ясо звичайно не було, а якщо була худобина яка, то її зберігали, так, щоб на майбутьне вона була вже або корова або конячина, якщо воно було молоде, нездале до Армії, його не взяли. Ну то воно виживало, й потім було як тяглова сила використане. Так що зберігали. У 21-му році завдяки всім ніби таким, де в вищих країнах на це не звертають уваги, але в нас, наприклад це було надзвичайно помічне. Сушені сливи, сушені яблука, сушені груші, сушені вишні, й все що було в саду все засушувалося з літа. На сонці сушилося. І це не тому, що люди передбачили голод. У нас традиція така на Україні, особливо в нашій області на Запоріжжі. Кліматичні вмови досить помірні, земля досить родюча, й сади в нас були - в нас винограду не було, бо трошки було від Криму задалі, й клімат інакший був. Але всі йнші овочі дозрівали й тому їх не викидали. Так. Їх, все то зберігалося. Навіть така рослина була називалася паслін, і ця рослина вона де досить велика, вона однорічна, але вона давала ягоди сині, й досить споживні, так що й це сушили. І то сушили так, що цілими міхами. Потім там оже, на даху спідвішували, от й зимою споживали, варили. От всяку іншу страву. Якщо можна було комбінувати, комбінували. От досить багато на Україні, такі продукти які з літа засушувалися, їх зберігали на зиму, й вони зимою були достить помічні. В нормальний час коли був хліб і м'ясо, вони були допомічні, але в той час коли був голод, вони були основною нашою їдою, а тоді вже коли до весни в 21-му році дожили, люди були звичайно пухлі, але ще один з другим ділився. Якщо було в кого більше бараболі, то давав бараболі, якщо хтось може затримав десь, заховав муки або якогось зерна іншого, то давав сусідові, й там помагав, і таким чином ми вижили. Ну в 22-му році вже зовсім повіяв інший вітер. Так що вже на господарці трошки багато працювали людей, посіяли й то не для колгоспу, колгоспів ще не було, а для себе. Так що вижили 21-ий рік достить не погано. І влада вже більш-менш радянська відтягнула ту банду. Лише залишилася місцева влада, яка хоч і притісняла, але все ж таки, тих прав що армія яка йшла, й вона проявляла бандитьський нахил все грабувати, бо то армія йде на фронт, і т. д., то з нею боротьба була неймовірна. Були й спротиви. Збройні спротиви були. Але вже пізніше то вже було якогось з того в ходу в 22-му році. Так ми коротко кажучи, пережили 21-ий рік, і наше село пережило. Втрати були в дітях, в старших дітях і старших людях. Бо то так. Молока не було, масла не було, яєць не було. Ну, але жили тим, чим могли.
Пит.: Чи Ви можете описати коротко Ваше село? Скільки дворів було? Чи була школа? Чи була церква? Якщо школа була, чи то українська, чи російська? Чи церква була по старо-слов'янському, чи автокефальна церква?
Від.: Моє село Веселе. Не можу сказати, бо це дослідження вже хай хтось робить, чому воно Веселе називалося. Очевидно з козацької доби. Воно засноване в 16-му столітті. А з козацької доби залишилося, може воно дійсно веселе, бо воно побите було на сотні козацькі - перше, друга сотня, третя, і т. д. Дворів було десь у цьому моєму селі більше 700, себто 700. Був майдан. На майдані була церква збудована досить фундаментальна. Збудована ця церква була в 1774-му році. Чому я пам'ятаю, бо була плита умурована в церкву. І та церква побудована в 1774-му році. Друга церква була стара козацька церква. Дерев'яна. Вона була збудована з дубу. З дубів робили не дошки, але дубокий, його обчишчали в кору, і то вкладалися в стіни, й з тієї дубини й таким чином та церква була збудована. Я не можу сказати, одначе знаю по тих з вищи(?) їх у цій церкві, то там не вільно було жінкам заходити. Тільки мужчини - себто козак мав право заходити, але жінка ні. І тому дід нас, коли вів у церкву йшов, так називалася козацька церква, то брав нас і вів. Всі дівчата, які були в нашій родині йшли до цієї, так то називали чомусь новою церквою. Вона була так само побудована в византійському стилі, але туди йшли всі. А ми вже й з дідом ішли. Бо так як ми хлопчики, і належимо до чоловічої статі, то він нас брав і дозволяв нам в козацьку церкву йти, в якій правив священник Михайлівський. Досить старенький був цей священник. Доля його трагічно кінчилася - його зарештували й розстріляли його.
Пит.: Коли?
Від.: В 20-му році. Другий священик Никанор Губенко. Це був у новій церкві, в великій церкві, ми ще її називали. Так само він був заарештований і доля мені його не відома. Його заарештували, ніби за приналежність до української якоїсь національної організації, чи що яку часто може вони й були, але часто видумувала сама влада з провокативною мірою, щоб те собі запроводити ніби легально.
Пит.: А хто ці були що арештували? Чи вони були місцеві люди, чи актив?
Від.: Це були місцеві люди. Цей отець Михайлівський був наш місцевий. Лише його батько був священик і то в нас так ніби йшло вже як каста. Никанор Губенко, наскільки я пам'ятаю, то він так само був.
Пит.: А ті що арештували? Що вони були за люди? Чи актив?
Від.: Бачите, це картина, щоб вона була зрозуміла більше, то треба тут насвітлити трошечки історію, т. зв. "каральних органів." Сама радянська влада складалася звичайно з усіх народів, які уходили в т. зв. Російську Імперію. Потім коли вже після революції, і більшовики закріпили свою владу, нарікали її "радянська влада." Я навіть не хочу її по-українському горовити, радянська влада, бо це трошки інакше воно. Зміст той самий, але звучить інакше. Хай вона буде радянська. Так вона себе як склята(?) зарекомнедувала, і так, що, нехай їй буде.
Пит.: Але в Вашому селі коли вони перше приїхали?
Від.: У нашому селі вже встабілізувалася влада в 21-му році, так що до 21-го року, ще були спалахи повстань, отже були ті партизаньські групи, які оперували на плавнях, далі по лісах, у нас лісів не було, лісостеп пішов собі на Київщину, ну й там далі тоді вже на Чернігівщину. А в нас були лише плавні над Дніпром, і в цих плавнях звичайно були партизанські групи, які наздавалися радянській владі, робили спротив. Одначе радянська влада тоді прислала, як уже вона закрипіла в 21-му році, коли голод був, то вже радянська влада була стабилізована. Стояли гарнізони ще, військові стояли, скажемо в районах, такі як Запоріжжя, Хортиця. Далі йде там Томаківка, Станція Марганець, Нікопіль, старе місце, місто. І ці гарнізони, вони вже стояли на сторожу, щоб не було стало повстань, і т. д. А тоді вже складалася місцева влада, яку уповноважило звичайно окупант, бо інакше її не можна було розв'язати. То прийшла чужа влада, яка говорила лиш російською мовою. І цей окупант тоді вже вибирав з місцевих селян. Вибирав відданих собі й радянській владі, людей, т. зв. Комітет незаможних селян, КНС. І цей Комітет незаможних селян складався з тих, все переважно були волоцюги, п'янюги, ледацюги, асоціальний елемент, який не хотів працювати. Він дивився, як хтось працював і щось мав, то він дивися як би його обкрасти, якщо не легально, то нелегально. Але, але він не хотів працювати. Для нього радянська влада цілком відповідала його намірам і його характеру, і його бажанню. Вона якраз говорила, що вся влада в руках бідних, і т. д. Він бідний не тому, що він дійсно бідний. Є бідні люди, які інваліди, які по здоров'ю в господарстві не відповідно вив'язуватися. Але це було просто елемент, я йще раз підкреслюю, асоціальний просто елемент, який тільки чекав цієї радянської влади, їх не так багато було, але це була кара Божа. Вони, скажемо у нашому селі. Був такий голова сільської ради, або сільради скорочено, Петро Кривий. Це садист. І він будучи головою сільради мав коло себе актив, Комітет незаможних селян.
Пит.: Коли він став головою сільради?
Від.: Він став у 21-му році. Деколи його відміняли. Так і був ще Майстренко. Так само асоціальний елемент з бідних волоцюг, п'янюг, дещо вони були арештовані ще до революції, не за політику, звичайно, за конокрадство, або за якийсь грабунок і т. д. Вони повернулися. Ніде вони в арміях ніколи не перебували, лише за бандитські вчинки, за грабунки, вони десь перебували переслідувані. А потім як вони вже повернулися в 21-му, в 22-му й 32-ий рік, вони проявили свою активність, і віддані радяньскій владі, яка складалася переважно із людей цієї більшовицької субстанції, себто бандитів всяких, і т. д. Нетворчий елемент. Він якраз був до 29-го року, настільки я пам'ятаю головою сільради, був цей, не пам'ятаю в якому році, отак приблизно в 24-му, бо 24-ий рік пам'ятаю це добре, це якраз помер Ленін, і ми в школі якраз це мали відбувати, значить т. зв. цей траур шкільний, що такий великий вождь помер у 24-му році, здається в сіяні місяці. То тоді був голова сільради, Майстренко, якого я вже згадував. Це також такий самий кат був своїх місцевих людей. І проявили такі садистичні нахили Йосип Ганоцький, це так само був кат свого народу. Афонька Ганоцький був так само. Не знаю чи вони споріднені були чи ні. Це так само катюга був. Потім ще треба згадати таких як Штупа, це був колишній махновець. Потім перемахнувся до совєтів. Надзвичайно великої фізичної сили. Я його бачив власними очима. Чорний як циган! І він міг людину серед білого дня вбивати, й все показав, що це він «Я - радянської влади.» Він міг грабувати безкарно. Він був начальником Томасівської районної міліції. Це тоже катюга був. Потім голова району він був Томаківський. Потім в Хортицю його перекинули. Не бувший активіст, який, не знаю його долю, чим вона кінчилася. Але до 29-го року пам'ятаю, що він гуляв як махновець, як бандит. Одначе він був відданий радянській владі. Пізніше це все я буду говорити про яку він ролю відіграв у розкуркуленні й хлібозаготівлі. А в цей проміжок часу від 21-го року до 29-го року, коли вже стали, або до 28-го року, коли стали наступати на селянина вже, то такі місцеві активісти відіграли жахливу ролю. І нарід в більшості, бо їх який соток, їх не великий був таких бандитів. Але вони відіграли ролю. Чому? Тому, що за спиною в них були мільйони багнет радянської влади. Вони тримали їх як терористичний апарат проти місцевого населення.
Пит.: А під час НЕПу?
Від.: Оце власне про те що я говорив - вони в час НЕПу проявляли. Але помимо всього, з боку т. зв. Української влади, на чолі якої були, ми так чули, що є в Києві влада. Ну, я звичайно в таких роках був, що пам'ятаю ці прізвища як Скрипник, Любченко, Петровського - Петровський так й був так само - це все-союзний староста був, так його називали, чи все-український староста.
Пит.: А звичайні селяни, чи вони були свідомі про тих? Чи вони знали хто вони є? Чи вони думали щось про це?
Від.: Свідомість селян була в той час національне, як що взяти. Була. Я так само не можу ствердити який відсоток був селян свідомих національно, але в час коли Скрипник був Народним комісаром освіти на Україні, то я якраз був у школі, й бо я почав у кінці 21-го року ходити до першої кляси, де 29-го року. То в межах цих моїх семи років мого навчання в школі, а досить пам'ятаю такі прізвища на Україні які спричинилися до українізації мови, де ми проходили ці українські предмети. У нас була російська мова як чужа мова в школі.
Пит.: Коли то почалося?
Від.: Це почалося, так як я пам'ятаю з 24-го року.
Пит.: А перед тим все, все було по-російському?
Від.: А тоді так само по-українському, в нас у школі викладали були по-українському. Але українізація, чому вона найбільше була замітна? Українізація. Коли Скрипник уже взяв у свої руки на комісара, себто міністерство освіти, так як сучасної мови, кажучи, він запровадив досить серьозні міри. Кожний вчитель мусив володіти українською мовою. Той, хто не володів українською мовою, мусив їхати на курси, й на протязі ще якогось часу, чи пів року, чи скільки він мусив володіти в такій мірі українською мовою, що той предмет, що він читав в школі, то чи то в початковій чи неповносередній, він мусив вже читати цю лекцію в українській мові. Я пам'ятаю таких учителів. У нас був учитель історії, Микола Василевич Лютий. Цьому не потрібно було удосконалювати українську мову. Одначе були такі, як Заяць, який напів говорив українською і напів російською мовами, й він мусив відправитися на шість місяців у Запоріжжя, удосконаливши мову, він повернувся назад, уже говорючи досить гарно українською мовою, і він викладав українською мовою. Він був досить добрий математик. Микола Василевич Лютий, це був історик. Решта географію читали, ну геометрії, там літературу, і т. д. Одже одним словом, ті всі предмети, які на Україні були в школах, то в нас, в нас були три школи, й чотири школи, це вже була виникла пізніше, десятилітка, де була вже середня освіта. От одначе я їй не застав. Чому? Тому що нас вже вислали в той час на північ. Але в цей час у межах НЕПу, я пам'ятаю такий злет селянів. Вони не були багатії, але прояв індивідуальної ініціативи й свідомості, що це є моє, власне моє, то в сільскому господарстві дуже важливо вчасно обробити землю, вчасно засіяти, вчасно її зібрати, і т. д. А так як вона його власна, то кожний ставав досить рано, досить пізно лягав. Спрягалися до купи два, три господарі. Хтось мав корову хтось там мав конячину. Так спрягали й так на полі працювали. Так як земля досить урожайна, то урожаї були досить добрі, і господарі почали господарювати так, що стало вже й птица й худоба, прибавилося в господарстві, й кусок хліба вже був достатній, і було вже на ринок що продати. Хоч збіжжя було досить дешеве, але все ж таки вже віддірвав, хоч від свого рота, й яйця, і м'ясо, курку, гуску. Міг везти чи качку на базар продати, чи молоко продати. А Запоріжжя, хоч і було й промислове місце, не було промислове місто йще тоді до початку будови Дніпростану. Але все таки зпожив було досить і на базар можна було вести й привести й продати. І вже ту копійку заробляли на своєму, тому, що вони в своєму господарстві плекали як кури, гуси, качки, зерно продавали звичайно на центеметри, і т. д. Так що господарі жили добре під оглядом матеріальним. Наскільки я пам'ятаю в школі атмосфера була досить така, я б сказав би "була під бомбу велику." Бо то так: учителі всі говорять українською мовою. В церкві досить був на такому мистецькому високому рівні, був церковний хор, де були так само й вчителі хористи. Диригентом був учитель Архип Буртута. Він сам був учитель, географ. Викладав географію. І його син. Він був десь студентом київським. Але в час революції, він ще не був досить дорослим, не попав ніде, й він прибув у наше село до батька. І він був у хорі. Досить був голос, як багато з українців володіють такими голосами надзвичайними, то вони в хорі були в основному, батько і син. Основними були хористами. А з моєї родини наскільки я пам'ятаю, майже всі тітки до хору належали. Так що в нас був родинний хор. О всі співали. Ми співали. Батько співав. Дід співав. Мама співала. Одже в нас був свій хор. Але 14 людей. То світські пісні співали, і релігійні, церковні пісні співали так само. Всі в суботу на вечеріню йшли, й хто міг, ішли до вечірні, співали. В неділю почалася, починалася Служба Божа. Так само йшли до хору. То я так на кліросі спостерігав як мої тітки співали, й я йшов, і там, будучи хлопчиком, підтягав. Ми любили взагалі - ми співучий народ, українці, вміємо співати і плакати.
Пит.: А в церкві правили по-українському, чи по-старо-слов'янському. Від: В нас була спроба розбити церкву. І як її там називали. Одні називали, що це нова церква якась там і священник якийсь приїжджав, який закликав више(?) підкорятися, це цьому московському патріархові, і т. д. Але одна баталія тільки в нас коло церкви пройшла й після того він зник і його вже більше не було. Так що правдоподібно, наскільки я пам'ятаю, наші обидві церкви, й велика церква та побудована, й та козацька стара, вони були підпорядковані київському митрополитові.
Пит.: Не були автокефальні?
Від.: Це була автокефальна. Але хоч була церква й автокефальна, й проповіді говорилися в українській мові, одначе сам процес служби тоді ще був на старо-словянській мові. Бо досконалити й перекласти на українську мову очевидно було тяжко. Наскільки я пам'ятаю, то хористи співали на старо-слов'янській мові. Нас вчили молитов на старо-слов'янській мові починаючи від «Отче наш,» і те саме священники. Але коли священники вже виступали з проповідями, то вони говорили українською мовою. Чому? Тому, що й вони спроможні були висловити в українській мові той зміст своєї проповіді який, скажем до революції, він був змушений говорити в російській мові. Шкільництво? Шкільництво було досить на високому рівні. Я б сказав, що в обсязі програми, зокрема в нашій школі до якої я належав, учителі були досить підготовлені. Вони були учителями до революційного часу, й після революції, збереглися, то ми мали програму за семилітку, себто неповна середня школа, таку обтяжену, що на протязі нашого денного навчання в якому ми були, то мусили ми в школі запровадити одну систему й навчання односистемне. Ми кінчали як ученики, які хоч і переросли деякі роками, і все ж таки належали. Там їм було чи 13, чи 14 років, чи 10, чи вісім, але все так в день ми мали. А, ті, які через брак часу і брак шкіл і час громадянської війни переросли й були в школі вже 18-літними йти вечером. Таким чином у нас школа була цілий навчальний рік, до 11-ої години ночі, школа була, в дві черги, перша черга денна, а друга нічна була. Чому? Тому, що помешкань не було. Школа була в час революції знищена. Поки її почали відбудовувати, матеріялів досить не було, ані цегли, ані цементу, ані дерева. Люди почали самі складатися. Громади самі по своїй ініціативі будували, почали, й зруйновані школи й інший медичний пункт, себто там лікар уже якийся був. Так само треба було відбудовувати. То школу зробили в нашій хаті, там де ми жили. Тим часово. Так що мені треба було тільки двері відкрити, й я вже в клясі. Батько поробив, так як він був гарний столяр, то він поробив парти де ми сиділи, дошки на яких ми – пофарбовані - на яких ми крейдою малювали, писали, і т. д. То ми в школі були. В клясі зміщувалося 40 учнів, так, що її залою не можна назвати. Але в хаті ця кімната була досить - була довга, й і вона уміщала, хоч тісно було, 40 учнів. В мене, наприклад, на парті, куди я сидів, нас троє сиділо, дівчата були в одній, їх було 17 років, а в першій клясі, а мені було шість років. А друга мала мабуть ще старша так само, то звичайно я мусив за їх математику писати, от і з букваря вже тоді забирати. О, в них голіві вже не була наука, а гуляння. Вже їх до музики тягло. Все ж таки якось спромоглися вони закінчити бодай четверту клясу. Вміли читати, писати. Для тих, хто не міг поміститися в школах, відкривали т. зв. "Лікнеп." Це були школи ліквідації неписьменності, скорочено лікнеп - ліквідація неписьменности, їх учили елементарних понять - читати й писати. Ото все! Якісь інші предмети як історія, географія, література, математика, алгебра, й т. д., то про те не говорили, бо лікбет - ліквідація неписьменности, щоб людина могла читати, могла писати, ну й звичайно вважалася вона, хоч і неосвіченої, але все ж та, не хрестиком підписувалася. Така атмосфера була. Національно атмосфера була надзивчайно висока тим, що, наприклад, виступали такі аматорські групи артистів. У нас наприклад у школі була створена така аматорська група, в якій і я був віддігравав деяку маленьку ролю, і ми ставили такі сцени й з часів революції, або з часів паризької комуни. Наприклад, пам'ятаю така постановка була «Запорожець за Дунаєм,» то нам було не під силу, але вищі кляси за нас уже такі, які в той час вже семилітку закінчували й мали за собою по 15, 16, 18 років, то ті якраз ці постановки вони виконували. І досить людей приваблювали. Люди були, в цьому відношені, як взагалі традиційно в Україні, шанували й Шевченка, Лесю Українку, й Івана Франка, й всіх тих письменників, які національне себе виявили, в якійсь мірі. Звичайно це не був прояв націоналізму, який кидав світло аж включно до прояву шовинізму. Ні. Бо нації, які зокрема в наші області були німці, греки були, були поляки, були росіяни, й звичайно переважаючи якісь відсотки було українців. Але прояву ворожнечі не було до інших народів. В школи ходили. Вони говорили українською мовою, вчилися українською мовою. Так.