Рассказ о гражданской войне и голоде 1921. часть 2
Пит.: Відношення були дуже добрі?
Від.: Дуже добре було відношення. На тому, що воно
заборонене було владою ще там не можна проявлати до чужинецького
елементу, або до тих етнічних груп якою з ворожою настанови. В нас
традиція в народі була така, що в родині виховувалася дитина не ворожа
до нації. Такого не підкреслювалося ніколи. Непідкреслювалося ворожих,
більше на те, що в нас були твори які підкреслювали вороже наставлення
татар і ті набіги, і т.д. на Україну, поляків, прояв жорстокості з боку
Польщі, королівської Польщі, з боку скажем російських царів, і т. д.
Але ми це знали. Ми це з історії, хоч і в той час не легальної і усної
історії, ми це знали. Але все ж таки, в родині підкреслювалося
ставитися до людини конкретно, людяно. Тому, що вона тільки людина. І
до неї, до цієї людини треба ставитися людяно, сердечно. Ми є
автохтони. Ми є господарі землі. Вони не по своєї волі сюди прийшли. Чи
то поляки залишили, чи то татари залишилися, чи то росіяни залишилися,
чи то євреї залишилися. Все ж таки ці люди живуть тут з нами, і ми
мусимо жити з ними, і діти наші мусять учитися в школі. Вони мали свій
- скажемо на Запоріжжі був - католицький костел, і вони ходили. Поляки
туди ходили, й ті німці, які були католиками, а інші були може не
католиками, не знаю. В всякім разі костел був, була ця на гору. Вони
ходили до своєї святині, ми ходили до своєї святині. Одначе ворожо в
нас примів, прояву такого не було. Це я підкреслюю в межах своєї
родини, в межах свого села. Були в нас. У нашому селі, в місті
Запоріжжя були євреї. В нашому селі не було євреїв. Одначе були вони
лікарі, були вони дентисти, були вони фотографи, були вони як у нас
перукарі, себто валярна(?). Отакі шевці.
І була атмосфера в школі підкреслена учителями, що до дітей треба
ставитися, до людей, прихильно, зичливо, культурно. Ну, одним словом
по-Божому, по християнському. Прояв такої ворожнечі національної не
було.
Пит.: Чи Ви знаєте чи культура була також на такому
високому рівні як у других селах? Чи Ви знаєте чи кругом Вас культура
також була така висока як у Вашому селі? І чому? Чому, бо то була бувша
козацька земля, чи що?
Від.: Заснувати нашу культуру, нашу традицію, наші звичаї,
заснувати його одним словом не можна. Це є прерогатива звичайно
істориків і людей, які займаються дослідженням, і т. д. Але моє
враження, таке своє враження як хлопець, сільський хлопець, і з тих
умов у яких я перебував, скажемо, в школі, в мене вони залишилося як
найліпший спогад із мого перебування в школі, бо всі вчителі були, як
учителі звичайно вимагали дисципліну, вимагали виконання шкільних
завдань, і т. д.
Пит.: А вчителі, вони були місцеві, чи приїжджі?
Від.: Частина були місцеві, частина були приїжджі. А це
люди, які походили може з іншого району з України, з іншого села. Може
в тому селі був склад учителів вже заповнений, а він учитель сам
прийшов з полону, з Австрії десь приїхав або з армії, шукав роботи тут.
Якраз у нашому селі відповідне місце було по-його предмету, як історик,
чи географ, чи математик. От і вони влаштовувалися. Одначе ці люди були
надзвичайно свідомі. Вони були в час НЕПу, в час Скрипника, коли він
запровадив українізацію таку, навіть українська мова була досконала. Ми
вивчали, скажем, граматику - вона в нас була на дуже високому рівні.
Все нам підкреслювали: - Говоріть шевченківською мовою. Ми читали
Шевченка. Ми читали Івана Франка. Ми читали Лесю Українку. Ми читали
Андрія Кащенка. Це пубутов(?) й був. Між іншим, земляк. Він з
Дніпропетровського. І Андрій Кащенко написав такі твори як: "Вниз до
Дунаю," "На руїнах Січі," і т. д. Досить захоплюючі були його твори для
дітей. Ми в цьому дусі виховувалися. Так що любіть Україну, українську
мову, звичаї, культуру. Нас привчали й в школі й в родині, і т.д.
Пит.: А економічно тоді також було досить добре так як під час НЕПу?
Від.: Економічно так. Економічно під час НЕПу, то була
приватна власність. Якщо були злишки в вас в господарстві - чи м'яса,
чи яєць, чи молока, чи масла, чи пшениці, жита, чи гороху, чи там чого
іншого, вивезли на ярмарок, на базар. Везли до держави, де були
приймальні пункти й продавали там пшеницю на центнери, на тони, й т. д.
Я це пам'ятаю - возили цілими валками підводами, продавали й торгували
той гріш, за який купували вже собі там матеріял на штани, на сорочки,
на якийсь плащ, чи ще на якусь потребу, чи сільськогосподарський
реманент було треба купити. Так що люди розвили оці власні ініціативи
приватні. Починаючи з початку приватної власності, т. зв. "Нової
економічної політики," до часу колективізації проявили в такій мірі
динамічність свою, що стали господарями. Забезпеченими. Стали хати вже
побілені, вікна були вже ті що залишилися побиті, закурені з часу
громадянської війни вже стали свіженькі, сади понасаджували вже ті, що
були невироблені, їх повичищували гарно. Городи були оброблені, потім
на полі, поле було засіяне - там і пшеницями й соняшниками, кукурдзою і
різним збіжжям, яке давало господарству надзвичайний великий прибуток і
саме життя. Отже ж були увлаштовані в рік, кожне село мало традицію
ярмарок відбути. На тому ярмарку були звичайно все що можна було
вивести й що можна було виробити. Це на ярмарок вивозилося. Якщо
візьмемо товари такі, як чоботи, валянки там, сукна різні биті, то це
кустарним шляхом здобувалося, і вивозили його, продавали. Хто вивозив
худобу продавати, хто вивозив інші свої здобутки сільськогосподарські
продавати. Так що на ярмарках було, скажемо, на Спасах ярмарок
надзвичайно великий. Це з'їжджалося, як у нас казали, на 50 кілометрів
з округи людей. Всі села з'їжджалися. Тисячи людей. Торгівля була
всяка. Ну й ми як малі звичайно на тому ярмарку почувалися в своїй
стихії. Так що цей спогад у мене залишився гарний. Люди вільно співали.
Звичайно прояву націоналістичного, він у такій мірі не проявлявся, але
було вільно. Ми ставили українські - на українську тематику, скажемо -
постановки, як я вже перед тим згадував. Ми говорили вільно українською
мовою в школі. Ми вчилися. Ми вивчали українських клясиків, які були не
заборонені. Я навіть не пам'ятаю, які були заборонені. От, але
пам'ятаю, що такі, як Шевченко, то ми завжди, він у нас був як батько,
як пророк, як геній. Так підкреслювали наші вчителі. Отже під тим
оглядом, НЕП дав багато матеріяльного, підводи для селян. Що вони
проявили свою ініціятиву приватну, і залатали ті дірки з громадянської
війни -бідність, убогість, і т. д. Це був досить момент додатний.
Завдяки прояву приватної ініціативи. А духова вже сторона була завдяки
таким українцям як Скрипник, як Любченко, як Хвильовий, ну й місцеві
вчителі, місцева інтелігенція проявляли так само національний дух. І ми
вже виховані, мов покоління скажемо, воно виховане було українською
школою. У нас - у моєму селі три школи були, не було навіть кляси
російської. Всі ті діти, які належали до інших націй, як діти греків,
колоністів, німців, росіян, або німців, вони всі говорили українською
мовою. І ніхто не нарікав нічого. Була це мова, як само собою
зрозлуміла, як мова українська. Чому завдячувати цю культуру? Я думаю,
шо ця культура, вона не була проявлена, як нова культура. Це тяглість з
цієї культури українського народу, йще від княжої доби, через козацьку
добу, гетьманьську добу, й аж до визвольних змагань, коли вже стала
українська держава. От і на чолі з урядом Української Народної
Республіки і нарід якраз прагнув своєю мовою виявити свій геній, не
чужою мовою, а свовю мовою. Це, що я найбільш підкреслював в школі.
Пит.: Поскільки Ви знаєте, чи було так само в других селах?
Від.: Наскільки я пам'ятаю, такі села, в яких у нас були
родичі, батькові, по батькові лінії, по матері лінії. Я знаю таке село
Чумаки. Від нас воно лежить на правому березі Дніпра. І ми з
Правобережжя Дніпра, Веселе, село Веселе. Чумаки, це Томаківського
району. Там надзвичайно була висока українізація. Прояв місцевого
населення, яких місцевих учителів надзвичайно високе було. Чому я це
підреслюю? Тому, що звідти приїжджали до нас і ставили таку постановку
з української тематики, де було для нас надзвичайно мило дивитися, як
«Козак Голота.» Це було цікаво. Або «Наталка Полтавка.» Вони
артистичними аматорами звичайно, артистичними кадрами в них далеко
вищево. Все село було в половину менше за наше, але населення було
надзвичайно його свідоме, й культурне. Я там був не один раз, бо там
батькові родичі були. І ми їздили до тих родичів. Я бачив ту школу. Там
були дві школи, одна семилітка, одна чотирилітка була. І з учителями
батько знайомий мій був. Була церква й був хор. Надзвичайний хор там
був, який так само в великі свята провадив, щоб у наші великі церкві
змішаний хор був у селах Чумаків і Веселої. Далі село йшло. Це вже
район. Він так на ті приналежні села, Томаківка. Томаківка це район, це
не є містечко, тільки район цього нашого. Але воно старе. Воно козацьке
ще, колись село було, потім перетворено було в район. Це п'ять
кілометрів від станції Марганець. Від станції Мирова, п'ять кілометрів.
Там, у цій Томаківці були так само досить свідомі люди. Але там вже
була десятилітка, бо до революції там була гімназія. В нас не було
гімназії, а там була гімназія до революції. Після революції, тоді, коли
вже після семиліток організували десятилітки. Це вже пізніше там була
перша десятилітка. Ну промисловості там ніякої не було. Одначе
культурне життя там було на високому рівні. Я пам'ятаю досить. В нас
там так само родичі були. Ну, пам'ятаю таке село як Комишувата. Так
само досить високий рівень був культурний. Кисличувата. Так само.
Ганнівка так само була. Високий рівень був там, бо там був культурний
центр все з учителів. У нас прояв був, завжди виходив або виповнювався
з учителів. Учителі були першими тими, які показували якраз ту
культуру, яка найбільше відзеркалювала народні бажання, бо самі вони
походили від селян. А потім в селах ще були собі Никопіль. Никопіль, це
було вже більше-менш так промислове місто, хоч не дуже, але все таки
там промисловість була. Одначе там були так само українські школи, це
було 35 кілометрів від нас, униз по Дніпру, старе місто. І ми там мали
знайомих. І школярі приїжджали до нас, й ми до школярів тоді їздили.
Потім ми створювали такі, т. зв. екскурсії з школою. І наші вчителі
організували екскурсію на Ненасительський Поріг, себто
Дніпропетровського ближче туди. Ми їхали підводами кіньми. В нас ціла
школа їхала, одна школа, друга школа, третя школа. Так що нас дітей
було там може до яких 700, 800. Для нас це була велика романтика, бо то
ми їхали кіньми підводами усупроводі вчителів. Учителі пояснювали нам
на берегу - а ми над Дніпром їхали весь час, над плавнями. Історію
Дніпра нам викладали. Вже з натури беручи. Ночували ми в полі. Кашу
козацьку варили в полі. Господарі, які віддали до диспозиції школи свої
підводи, брали зі собою бараболю, пшоно, казани великі, варили це все в
полі. Так ми доїхали за тих літ до Ненасительського порогу.
Ненасительський поріг на нас зробив надзвичайне враження. Перше, що він
шумить коли ви говорите, ви не чуєте нічого. По друге, падіння самої
води було, й клекотіння і капання, то було надзивчайне. Одначе десь
вище за Ненасительський поріг ми переправилися через Дніпро з правого
берега на лівий, і ми відвідали Кодак, це крепість, яка була розбита
вже, одна тільки залишилася таки з Кодака. Але Кодак мав свою історію.
Наші вчителі якраз звернули велику увагу, щоб в при наявності цієї
кріпості прочитати нам цілі лекції про історію Кодака. Ну одночасно,
звичайно заторкує історія козацької доби, а зокрема історію Запорізької
Січі. Я вже не буду говорити скільки ми разів відвідували Запорізьку
Січ, яка звичайно вже була зруйнована й так навіть не було ознак таких
яскравих, що там була Січ. Одначе коли наші вчителі історики нам
пояснювали те, ще деякі були рови викопані там, деякі вали залишилися,
так що нагадував про те, що тут колись була Січ. Показували нам де були
таємні входи до Дніпра, в час облоги, де воду вони там діставали для
Січі й т. д. Одначе це все була так би мовити пояснення в'явного
порядку. Якби була реставрована Січ, тоді було б легше нам. Так що ця
українізація в час НЕПу і час українізації яка стихійно сама й з прояви
сили народу, ініціятиви його, зокрема наших невмиручих учителів, які
були національно свідомі. Вони так підняли дух, зокрема цієї категорії
людей до якої ми належали нашої, так би мовити, new генерація мого
віку, що ми перенялися такою силою ті українізації, що сприйнялися
душею і втілили в себе все. Я одним словом кажу комплетно. Затеріло(?)
в небі прояв українського народу, якщо не вдалося закріпити українську
національну владу в час визвольних змагань, то в час НЕПу коли їснував
НЕП і існувала спонтанно великої сприяви, й в цьому багато прислужило
таких як Скрипник, Хвильовий, і пізніше Любченко, й багато безіменних
героїв національних. То українізація показала себе досить силою
великою, досить великою силою. Це було видно, бо по церквах, який був
по театрах, який був у літературі, зокрема в шкільництві. Цей дух був
надзвичайно високий.
Пит.: А як влада реагувала на це?
Від.: Влада, бачите, була так: називалася Українська Радянська Влада.
Пит.: Місцева влада?
Від.: Місцева влада так як оці всі асоціальний так би мовити
елемент, і він не мав можливості настільки проявити своїх деструктивних
тих ціль, що під силою більшості й цією вже тенденцію цілого села,
цілого району, цілої області, вони були визначні. Одначе влада сприяла,
сприяла звичайно на місцях, скажем як голови сільрад, там і всякі інші.
Спочатку вона не сприяла аж в такій мірі, що б вони такі права мали, й
проявляли своє таке славілля. Пізніше вже було в 27-й, 28-й, 29-ий
роки, тоді вже їм повна була влада проявлена й прославнена своїм
садизмом. А до того часу вони бачили, що господарі заможні, що
господарі проявляють себто селяни проявляють, національну свідомість, і
т. д. Вони тільки пленталися, ця маленька кучка, цих сіль, сіль ну
відщепельців від народу, того асоціального елементу, які дуже в
визначній міри; він був у високому відношенні. Він плентався в заді,
нічого він не міг проявити. Він проявляв тоді тільки свою силу,
деструктивну силу, коли влади замір відверто вже стоїть. Коли було
проголошено абсолютно війна проти українського селянина, проти
української культури, назвавши її українську прояву, українським
національним визвольним націоналізмом, і т. д., тоді вони відразу
голови підняли й зразу вони об'єдналися тісніше в своїх рядах т. зв.
"Комітет незаможних селян," стали всипу комсомолу, й проявили свою тоді
руїнніцьку силу.
Пит.: Коли вони почали організувати колгоспи в Вашому селі?
Від.: Колгоспів спочатку не було, а т. зв. артіль почали
організвувати. В нас початок організації був у 29-му році. Але в нас
сталося так, що батькові як голові родини й двору почали доводити плян
до двору. Почався він у 1928-му році. Спочатку скільки то тон пшениці,
жита, і т.д. вивезти.
Пит.: А перед тим, яку частину урожаю брала держава?
Від.: Перед тим держава не брала.
ІЬгг.: Чи податки були?
Від.: Податки були до двору. То в грошовій формі податки
платили. Але держава таких то планів до двору, скільки маєш вивезти
зерна, зерна чи худоби, чи що не було, бо селяни так і так мали збитків
багато, що продати треба. І тому скажемо не було потреб вдоводу. Так і
так селяни, те що йому вважав на посів йому вистарчити, їсти йому
вистарчить, а всі тони я відвезу, продам, бо мені потрібно гроші. Тоді
були магазини, кооперативи. Дещо можна було в них купити. Були, скажем,
такі продукти необхідні, як керосін, сіль, для господарства цвяхи,
підкови, там вухналі, от, ну, для сільського господарства, плуг, трояк,
то треба було волами, треба було купувати й треба щось було продати
перед тим. Так що держава цілком мала хлібу багато, добровільно
проданого, чисто. То ж житниця, яку називала Европа - Україна
продукувала зерна в час НЕПу досить багато. І потреби вдоводжування
пляну не було. А вже в 28-му році почали в нас, і урожай в 28-му році
не був поганий. Батько все ще впорався зробити. Одначе почали
вдоводнювати план, вивезти стільки тону батькові. Вивезти ще тону.
Вивіз. Стільки то худобі дати. Він дав. Стільки гроші треба дати, бо то
півтонний цей до двору був податок. Батько заплатив. Потім вже до того,
що вже не було чого. Вже й худоби нема, і зерна нема, й грошей нема, й
ми бачимо, що йде до такого стану, що як можна далі жити? Родина
велика. Те саме з сусідами нашими. То біда ціла. Вибрали таких найбільш
раціональних господарів у нас, таких, як мого батька.
Пит.: Чи його називали куркулем чи середняком?
Від.: Їх усіх називали тих господарів хто господарював
раціонально й мав там пару коней, пару коров, от мав свиней, мав вівць,
стайню мав, то їх називали куркулями. Так що потім пізніше
підкуркульниками других називали, а потім взагалі ворогами народу. Оце
мірялося мірилом не господарським яке господарство чоловік посідав,
мірило було, як він національно був свідомий. Якщо вважався, що він у
селі національно свідомий, до хору ходив, співав, діти вчилися в школі,
говорить українською мовою, українську ношу носить, проявляв ту
українськість, а це в наше все село було таке, за винятком там якусь
кількість, що може чи вникали чи не знаю то, ну то значить тоді
охрестили що це все, все те село в буржуази, націоналісти рядянської
влади, і т. д. Так що мій батько по-соціяльному стану як сказав би, або
радіше по-матеріяльному маєтковий стан, він і не належив до куркулів.
Бо що таке куркуль? Це поняття досить широке. Куркуль - це який
об'єднує собі високе господарство як сплатуючу силу, наймову т. зв. і
т. д. Батько цим не займався. В нас найманої сили не було. Ту землю, що
він мав, вона державою дана, та земля була. Що він її вспішно обробляв
і мав з неї зиски, не сплатуючи нічого, це його досягнення й вміння
вести господарку добре. Отже, але за те, що він умів господарку вести,
за те ти винуватий. Ти мусив не везти ту господарку, а по
порійзанському(?) відноситися. Отак, сяк так, о й не виплячуватися, що
ти господар і що ти говориш українською мовою, дітей вчиш, і т. д. Так
що те мірило було перш за все владою за піддозріваннями, й мій батько
перший вже підупав. Так що ми восьмого березня, 1929-го року уже були
грабовані в такій мірі, що не знали що робити. Але восьмого березня
десь в сьомій годині вечера, ми посідали всі за свій стіл вечеряти й
раптом наш двір був оточений гвардією. Зайшла в хату міськова людина,
зайшла в формі т. зв. ГПУ, пізніше НКВД, себо т. зв. «Государственное
политическое управление,» таємна поліція. Увійшов, прочитав вирок: - Що
в імени рядянської влади, ви, Іван Андрійович Булат, підлягаєте висилки
за межі України на північ.
Одже я ще раз повторюю, восьмого березня, це жіноче свято в Радянському
Союзі й цей вечір, десь таємно засідала сільська рада, на чолі головою
Петро Кривий уповноважений від району - це був цей військовий ГПУ
уповноважений, і решта була місцевий актив, Комітет незаможних селян,
які були озброєні мисливською зброєю, і дехто мав револьвери. Оточили,
нікого нас з двору не випустили. Вечір був досить зимний, ще сніг був,
і коли він зачитав нам, залишив їх, звичайно ми не довечеряли. Так всі
з нас стропилися. Він прочитав вирок, що в імени Рядянської влади, і т.
д. Ви такій то такій підлягаєте висилці з межі України як куркуль, і т.
д. Так що вчинився гамір у хаті, звичайно плач, тужать, кричать. Але
так швидко це все, що нам не дали змоги взяти зі собою майже нічого.
Хто щось міг узяти ото на себе одягнувся і все. І старших братів моїх,
які вже мали понад 18 років, і до 18 років то були руки пов'язали,
відразу їх в санки повкидали, під'їхали кіньми й в сани повкидали їх.
Батька зв'язали й кинули в сани так само, а мама й ми малята коло неї,
то в других чи третіх там санях покинуті були. Куди будуть везти, ми
нічого не знали. Ті, які селяни з наших родичів, які не підлягали
висилці, прийшли прощатися з нами, нікого не пустили. Так що ця варта,
яка була навколо двору зроблена, то вона нікого не пустила. Продуктів
ніяких не взяли ми, бо не встигли й не дали. Дещо хто за пазуху і взяв
там кусок хліба, чи якийсь покраєць хліба, чи хлібину, ну це все, що ми
мали. Ну й звичайно, хто одягнувся як міг. Так як це була холодна пора,
то ще не встиг ніхто вдягнутися так добре, то ще там якийсь кужучок чи
плащ тепліший надів. Моїх всіх тіток, і т. д. відокремили, їх від нас
ізолювали. І ми попали на станцію яка називається Мергова (Марганець?).
Це десь була якихсь 18 кілометрів від нас може або більше. На цій
станції Мергова(?) були вже вагони, вже готові були. І було людей
багато, звезені з району - Томаківського району. Це були звезені ці
люди, які призначені були для виселення за межі України, т. зв. вороги
народу чи куркулі. І там нас у вагони вкидали. Так називалися то телячі
вагони. Там у тих вагонах були пороблені такі як ліжка деревляні. То
тоді позабивали тих людей, що нас там було надзвичайно багато. Людей
набили в вагони так як оселедці в бочку, малі, великі, старі, всякі. І
там тоді привезли тоді й вже братів моїх, старших, і мого батька, й
вкинули до нас до вагону мою родину. І ми постояли десь до ранку, коли
вже звезли всіх, і нас повезли на північ. Через Москву ми переїжджали,
то ми заглядали в щільки, які в вагонах були замість світла, бо то
забито все було, заґратовано, але ми прочитали, що це була Курська
станція. Так що ми проїхали цю Курську станцію, потім пам'ятаю таке
місце яке ми їхали ще Ярослав, це місто досить велике. Перебільськ, це
місто велике. І нарешті приїхали ми місто Вологду. Місто було над
річкою. Але що кинулося мені в очі перш за все це надзвичайно холодне
було, хоч ми їхали що найменше три тижні ми їхали.
Пит.: Як часто?
Від.: Зупинялися?
Пит.: Зупинялися.
Від.: Зупинялися на якихсь великих станціях, але так, що від
станції по далі було, щоб люди не бачили. І там тоді вже нам подавали
відра для того, щоб ми своє там зробили в вагонах. Ну і якесь там відро
на вагон давали кип'ятку й якийсь суп там такий похльоб, що собака б не
їла. Так що на великих лише станціях зупинялися, а так могли часом
їхати на протязі цілої доби, й ніде не зупинялися вагони. Шалон був так
як ми їхали тоді, то ми замішали ті тільки, що були в вагоні, то якщо
десь крутий поворот був, то тоді з того вагона можна було спостерігати
який він довгий, бо він закручувався так. О то ми намічували десь 40
ізлишніх вагонів, яких з України везли. Це все такі люди ж як і ми.
Коли нас вивантажили вже в місті Вологда, то ми побачили, що там були
тисячі, тисячі, людей, дітей, стариків, молодих, і т. д. Крик, гамір,
охорона надзвичайно сувора була. І почали зразу вишукувати в лави, й
через міст переганяли нас через річку Сухода, куди, ми не знали! А
потім ми вже, коли нас перегнали через річку цю яку я пізніше взнав, що
це річка Сухода, то там був величезний монастир, або називали колись
Кріпость Івана Грозного над річкою самою. Це очевидно вона колись
відігравала оборонну спроможністі(?) проти татарів. І це потім
перетворено було з кріпості в монастир. Цей монастир помістив собі
десятки тисяч оціх виселенців з України. Ми вже ввійшли під охороною в
цей монастир. Там було все приготовлене для нашої зустрічі. Церкви всі
були завантажані цими нарами. Побудовані нари були з дерева, й то як у
нас казали до самого Бога, до зірниці аж, так високо лізли по драбинах
тоді діти, старі, і т. д. Ну й звичайно на тих нарах хто, що собі мав
там якусь ковдру схопив зі собою з дому, чи кожух, чи що. Так люди
містилися родинами, займали. На нарі не знаю скільки людей поміщалося,
чи двоє, чи троє, але то було декілька поверхів, поділ на підлозі. А
нас загнали, то ми в печерах жили. То були такі підемні викопані так як
погреби такі. І ми в таких погребах були. Нашу всю родину, й всі родини
тоді помістили. З нами були Донські козаки. Кубанські козаки були. З
нами були казанські татари. З нами були й люди з над Волги. Українців
найбільше було! Були різні народи там у цьому, в цій кріпості, чи як
його назвали монастир цей за річкою Сухода, Вологда. Чогось називали
його Прилуки. Це українська назва Прилука, але чогось називали Прилуки.
І там було село невелике, Прилуки, коло цього монастиря. Так нас тоді
привезли, вкинули, за півтора місяця найбільше почала смертність. Така
смертність була - недоїдання, голод.
Пит.: Що давали Вам їсти?
Від.: Давали нам два рази на день супу, який назвати, його
називали «похльобкою собачою.» Щось таке там на подобіє риби пахло,
якоюсь смердючою рибою. Якась щерба була, мутна, вонюча, й сіль, й то
все. І чорного лівкого тяжкого як сірий камінь хліб. Цільки того хліба
давали, не знаю, якщо грами його взяти. Одначе найбільше якщо це було
300 грам на людину давали, більше не давали. Так що голод почався там.
І перш за все почали вмирати діти. Перш за все. В такій мірі, що кожний
день, сотні дітей виносили. Там був майдан в цій кріпості. По середині
були вириті глибокі, ці ями, в цих ямах, і на цих ямах було зроблене це
відхоже місце, куди люди ходили собі по своїй потребі. Було ж часто
людина голодна зірветься, падає, і тоді топиться там. То часто було.
Ніхто не витягав, нічого.
