Рассказ о гражданской войне и голоде 1921. часть 3
Пит.: Скільки розкуркулених у Вашому селі було?
Від.: У нашому селі розкуркупили - я можу називати поіменно.
З мого батька почну першого. Іван Андрійович Булат. Іван Череп, два.
Василь Череп, три. Це його брат. Потім ішов Алькема(?). Ім'я не
пам'ятаю, але був господар добрий. Це так само він висланий був. Потім
Григорій Магда. Так само, був висланий. Матвій Шевченко. Так само, був
висланий. Іван Чорновіл. Так само був висланий. Пилип Краснокурський.
Висланий був так само. Це тих що я пам'ятаю. І потім далі з цих, далі
сотні від нас людей. Я знаю, що десятками їх були вибрані в ту саму
ніч, що й ми. Але прізвища їхні вже не пригадую. Це досить давня
історія, і я щоденник свій проводив, поновлював у пам'яті, але були
такі часи, що я не мав права його тримати при собі. Нащо, то коштувало
життя? Такі жертви першого того терору коли почали висилати людей з
нашого села налічувалися, я пізніше взнав, десь до сотні людей було
вислано, сімей власне. Якщо перемножите в середню родину на чотири
особи, то це б було б знову пів тисячі людей вислано, в першу ніч
восьмого березня, 1929-го року. Пит.: А чи колективізація вже була скінчена тоді? Колективізація?
Від.: Колективізація тільки почалася. Щойно почалася. Вони
людей вислали. Все те майно в них, що залишилося, так як у нас там,
якісь коні, якісь там іще пару коров залишилося іще. Все це було
забрано до колгоспу відразу, й то починалася зразу колективізація в
формі артілі або СОЗ, спільна обробка землі. То власне то відразу було
забрано, навіть були забрали наші, ми були малі хлопці, але дуже
бавилися, голуби в нас були, багато, всякі були, всякі роди й
простепіль, й туркоти, і вертуни, і трубачі, і т. д., то все це було
так само забрано. Голови повідривали відразу, так нам говорили, що
сільські хлопчики вже. Пізніше ми вже знали. Повідривали й до супу
пішло зразу. Активісти, ці бандити, що нас охороняли, нас спроваджували
до станції. Вони це все поїли. Кролики в нас були й побили їх так само
відразу. Ми мали четверо собак. Дуже гарні собаки в нас були. Дві були
такі, які ближче коло хати були й сторожкі були, а два було такі
сторожкі, бо що обороняли ціле господарство наше, ціле наше обійстя. Це
досить були расові, Сибірські вовкодави. Їх зразу як тільки нас
оточили, ми почули вистріли - ох, постріляли зразу собак. А потім була
в нас свиня, то ми ще з двору не вивезли, як ми чули як вона кричала,
її вже так само застрілили. Реви коров були страшні, постріляли їх
відразу на м'ясо. Почали смажити, шкварити, тую руївка(?), для своїх
там набрали так, що гуляння було. Ну, одним словом метод
розкуркулювання почався, розкуркулювання методом бандитьським. От.
Щось, щось було більше проявлено сваволю аку Махна, самовидатного
бандита. І ми спостерігали за всім, на санах лежимо, на нас направлені
були всі ті зброї і слухаємо, й чуємо й бачимо, як наших тіток погнали
в плечі, от десь по двоє їх у йнше місце. І наших родичів не пускають.
От чуємо, як реве худоба, кричить це все. Собаки скавчать(?), їх
постріляли відразу. Це все страшне. То якщо би говорити про те, то мало
на Богу слів, щоб виявити цей жах, який охопив нас у той час. А щоб
змалювати картину, то треба дійсно бути генієм, щоб змалювати цей
розпач. Потім на тому всьому ледовищі, оцей розбой такий, раптом
вогонь. Якийсь господар Йосип Чипес(?) досить заможний господар був.
Він, кажуть, що вони не знали, вислали їх, але пізніше я взнав вже, що
він раптово збожеволів. Підпалив усю господарку свою, і сам згинув у
тій пожежі. Але хто знав, на тому тлі все це горить, кричить, коні
ржать, корови підняли таке мукання страшне, собача гаркотня була, й той
вогонь в нічний час. Та то один жах.
Пит.: Скільки Вас було? Чи Ви всі були разом на Сибірі?
Від.: Ми, це не є Сибір. Це північ.
Пит.: На захід.
Від.: Північ до Організ (Архангелськ?) далі. Ми були півтора
місяця разом усі. Потім братів моїх відділили яких спроможні були
працювати, й їх повезли на рубку ліса. Рубати ліс і сплавлювати. Так що
брати мої пішли туди. Батько так само пішов до лісу. І ми залишилися, я
і мій молодший брат, і мама залишилися тут у цьому монастирі доживати
свого віку, або чекати тієї смерті, яка не минуче прийде. А доля моїх
братів, то я і до сьогодні не знаю яка. Доля батька так само. Вони всі
загинули там. Батько - то з юридичних джерел знав, що він був
розстрілений. А брати очевидно з голоду з недуг, сильної праці померли.
І нас залишилося. Ага, тітки мої всі попали десь, десь на північ.
Кажуть, що Комі-Зирянську Автономну Республіку. Другі говорили про те,
що вони ніби попали висіль(?) разом. Ага, бабця померла десь в дорозі,
а тітки попали десь і ніби всі вони так само загинули там у потьмі. Ну,
а ми тут всі загинули за винятком, один я залишився, бо мама з голоду
померла, брат у мене на колінах помер з голоду. А ми втекли вдвох із
братом. Мама залишилася, а ми вдвох із братом з допомогою добрих людей
місцевих, і ми дістали таку посвідку фальшиву, й ми втекли, й аж на
Україну приїхали.
Пит.: Коли?
Від.: У 1930-му році. Десь більше як через рік. То ми
приїхали спочатку до Харкова, й з Харкова приїхали в Запоріжжя. І в
30-му році, вже був цвинтар. Страшний був цвинтар. Розвій був вже.
Голодне населення було. Доїдали дещо хто, хто що мав. Розгул був. Так
що ми в 30-му році побули, й родичі нас, які були далекі, але ми
підлягали куркуланню, не прийняли, то нас прийняли в другому селі. І ми
так добули до 31-го року з братом. Але голод був насідав на їх, і ми
побачили, що нам не мав вже як вижити, почали пухнути в 31-му році.
Приходить вже 32-ий рік, і уже голод уламував і вже досить сильний. В
32-му році, перед 32-им роком, ми пішли зі села, йшли до станції
Хортиця, але брат не дійшов, він в дорозі в мене на колінах помер. Ну,
я їхав сам до станції Хортиці, й так я дістався до Запоріжжя. В
Запоріжжі був знайомий батьків. Називався він юридичний, захисник він
був. Він батьків дещо ще поки нас не вислали на північ, він дещо
помагав батькові. Був він по національності єврейа. Він до батька добре
ставився. Він казав: - Іване Андріїв, втікай! Лишай свою господарку, бо
йде те, що ти станеш в першу жертву. І ти добрий господар. Ліпше тікай.
Батько не послухав і став жертвою.
Ото я цю людину в Запоріжжі відвідав; він мене прийняв. Дав мені
декілька червонців, себто по 10 карбованців грошей і сказав: - Дитину,
тікай, як можна, на Кавказ. На Кавказі цього нічого нема. Там є їжа.
Якщо ти дістанешся на Кавказ, ти будеш живий. Ти зостанешся живий. А
якщо ні, ти з голоду помреш, бо ти вже пухлий, ти вже й так до нічого.
Тобі я помогти нічого не можу.
Отаким чином я дістався на Кавказ, на станцію Прокладна. Це
Кабардино-Балкарська Автономна Республіка називається. Я там коли
дістався, я тільки добу там пробув - нагодували мене добре місцеві на
тому базарі, місцеві населення були табори німців, кавказців. Там було
вже повно з України. І була облава і нас забрали, і всіх знову на
Україну. Ми мали вмирати на Україні. Але так вийшло, що я замість того,
щоб попасти на Україну, я попав у дітячий дім безпритульних. Я не
сказав ані свого прізвища, нічого не сказав. Я попав аж у Москву, й під
Москвою був т. зв. "лагерь исправительного трудового," табір для
малолітніх преступиників, малодітних злочинців. Я туди попав. Там я
виховувася, там я скінчив десятилітку, а потім зовсім я пішов у
технічну школу. Я закінчив технічну школу, дістав вже освіту, от і я
перебував вже тоді по своєму фаху, працював, і звичайно ніде ніхто не
знав, хто я в дійсності. Автобіографія моя була, що я безпритульний. А
по законом радянської влади безпритульний це є ближчий по клясу,
пролетар. Одже то, що мені прийшлося пережити й бути свідком, і бачити,
йще раз підкреслюю, і пережити на власній шкірі те все; воно в мене
закарбувалося і виперло у мене тоді вже поняття про життя, про
сприймання довколітного життя, про сприймання взагалі цілого світу. Мій
погляд тоді вже уклався на такій філософії, яка просто говорить - не
вір нічого, нікому. І ніхто тобі не поможе крім Всевишнього. Ніхто, бо
так створилося життя, що скільки я назнайомився з літературою,
наперечитав я філософічні твори, читав, зокрема філософів. Дуже я
цікавився і Сократом і Спінозою, Демоклітом, древніми філософами і
новітніми. От і самим Карлом Марксом і його "діяматом" і його
матеріллізмом, або марксистсько-ленінскої теорії. Я всім цим цікавився,
перечитував, порівнюючи з практичним життям. Я прийшов до висновку, що
мов покоління, в той час, це покоління яке приречене зникнути з лиця
землі. Воно ніколи не пристосується до тих умов, які в той час були. Я
міг би собі зробити собі кар'єру привелійованої особи. Мав я високий
фах. Певно. Технічну підготовку мав. Я не ішов у гумнітарні науки. От,
бо для мене вони були до деякої міри ризиковні. Я мусив би крутити
душою. А це був передгімною великий гріх, бо виховання в нас було таке,
що якщо ти зможеш, уникай від пропагування безбожництва, і т. д. Родина
була досить релігійна, отак я виховання все виніс з родини, і з того
кола, що я жив.
Пит.: Я маю деякі більш конкретні питання. Коли Ви були на
Україні як Ви втекли зі заслання, що Ви там бачили? Як Ви жили? Що Ви
їли?
Від.: Ми втекли зі заслання з братом, молодшим братом який
на два роки за мене молодший був. Втекли й опинилися на Україні в
1930-му році літом. Ну літом ми прибули до одних родичів. Вони
переслідувані, так як і ми. Вони нас не прийняли. Відмовили, бо це
небезпечно. Ми діти такого елементу, який влада переслідує і т. д. Ми
пішли собі. Але знайшли далеких родичів, і ми в цих родичів перебували
до 31-го року. Більше року ми були. То ці родичі з нами ділилися. Це
була далека наша тітка, по батькові, й вони ділилися з нами тим, що
вони мали. Вони мали одну дитину й обоє працювали. Ми помагали в
господарці, що могли їм. Вони вже працювали в СОЗі, потім в артілі,
потім колгосп там. Але це вже був колгосп у них. Вони працювали, й ми
їм помагали в господарці, копали городину там, сіяли поволі, доглядали
городину, коров доглядали, й дитина була, хлопчик бігав з нами, то ми
його няньчили, щоб не давати його до дітячого садочку, то ми вдома. А
тітка тоді вже нам варила якийсь суп, та те, що самі їли, і якийсь
кусок хліба, й так ми жили. Одначе, це життя було досить мізерне. Ну ще
до
голоду, до пухлоти ще ми не дійшли. Коли дійшло до того, що розподіл
колгоспів треба було на трудодні розподіляти зерно, їм припало досить
зерна, але вони не дістали його. Це все було віддано до держави, й вони
були фактом самого життя приречені голодувати. Ми побачили цей стан і
ми сказали тоді тітці і свовму дядькові, що ми йдемо. Як валиться наша
доля, не знаю, але ми підемо, бо бачимо який в вас стан, що ми
голодуємо, ледве ногами вже покутуймо(?). Так ми пішли з братом
перейшовши яких 30 кілометрів до станції Хортиця. Я в дорозі нецілий, і
так брат у мене на колінах помер із голоду. Я якось промігся дістатися,
як я вже казав, до станції таким чином до свого захистника, як його
називали, от і потім вже на Кавказ. Так у мене склалося все життя. Що
ми побачили на Україні? Ми як приїхали, то ми відразу сказали так: - Ми
попали з огня в полум'я.
Там сотнями діти мруть, закопують, сотнями кожний день мруть старші так
само. Ми кандидати, як не завтра, то після завтра так само на це. -
Тікай - мама нас благословила -тікайте! Може, може добрі люди десь
виживуть вас, поможуть вам.
Приїхали сюди - голод. Порожні хати, сотнями стоять. Вікна побиті!
Двері порозкривані! Все це побите. Люди десь повтікали, десь
поневіряються. Тридцять перший рік, це страшне, страшне вже було! Це
вже були не люди, а якісь прилади. Тридцять перший рік і 32-ий рік, це
вже в 32-му році вже наступала та агонія, вже не було цього, і 32-ий
рік, коли вже ми спромоглися таких, з окрема втекти, то я тільки
залишив перед собою одно. Одну картину. Село наше.
Пит.: Ви бачили рідне село?
Від.: Так. Я пішов, спеціяльно пішов. Доліз, можна сказати,
туди. Але я не знаю, сам Бог мене мабуть підтримав. Мені хотілося на
остатку, бо я його останьо побачив, на остатку його побачити. Я побачив
із тим більшим(?) сотворінь, чорну пустелю. Людей, тих учнів, з якими я
ходив до школи, я нікого не знайшов. Походив, походив там. Деякі були
ще люди там у тому селі. Вони не реагували на мою мову. Ніхто. Голодні,
пухлі, розбрелися, ті до Запоріжжя пішли, ті до Нікополю, поляки до
Дніпропетровського, падають по дорозі. Я коли йшов, я по дорозі бачив
мертвих людей, сотні. Так лежали. Ніхто їх не прибирав. Кажуть, що
будуть їхати й будуть їх забирати, й будуть звозити десь до якоїсь там
могили. Яка там могила? До якоїсь ями. Але село на мене зробило таке
понуре враження. Церква зруйнована. І одна й друга. Це, що залишилося
там з дзвіниці, то це все зруйнували. Хрести познімали. Якесь там
зробили зерносховище. А з другої церкви зробили клюб. Там танцюють, хто
танцює, я не знаю. Там ніхто не танцював, але значить клюб зробили. Ну
школи без вікон вже стояли в той час. Собак ніде ви не побачите, вже
поїли. Котів ніде не побачите. Це була чорна пустеля. Людей може ще
було там пару сот людей. Я не знаю. Я їх не лічив. Ну й сам боявся там
же бути. І так я пройшов, щодень, пішов до станції якось добратися. Так
я кажу, що якомога найскорше втікати. Все це двори позаростали
страшенно, бур'ян ще був по саму шию, і там то так можна було конем
заїхати. Люди неспроможні обробляти, бо не було сили. А це, що місцева
влада залишилася активістів, які діставали для їдження, і т. д., ну то
вони жили звичайно, але до них зайти не можна було. Попросити кусок
хліба чи що, бо не помогли, то ще навпаки він тебе штуркне й до ями. То
боялися їх. Це гірше були катів. О й це зі своїх люди були. Ну, це мене
не дивує тепер, коли я знаю, що кожний нарід мав виродки, й мав оцих
катів. Ото сьогодні яскраво видно з інших комуністичних країн таких як
Камбоджа, Афганістан, можна переконатися, Ангола, і т. д. Це аналогія
досить відповідна. Але я кажу, що це враження зі свого села, багатого
села, козацького села, маєтково і соціяльно взагалі забезпеченого
свідомого, не залишилося з його нічого. Був хутір, називався
запорізький. Там було сім будинків. І там мій дід по мамі мав будинок.
То я пішов до цього хутора. Він недалеко, всього три кілометрів там.
І ближче сюди Запорізької Січі заходить цей. Називався Запорізький
хутір. З його нічого не залишилося. Всі хати зруйновані були. З глини
були, вітряки, зруйновані. І хутір сам по собі був переораний, бо це
було національне «більмо»ю Це були нащадки запоріжців. І цей хутір
безперечний якби зберігся, Запорізький хутір, назва сама, це була б
історична реліквія, бо тут перше його заклали Запорізькі Січовики в
якомусь році, та то вже історики дослідили коли. Було це все переоране,
заломачене. Я там на тому хуторі місив(?), це при заливі Дніпра, який
йшов, туди, гукали. Ми там рибу ловили з дідом, і там і там місцями
перебували. Це був золотий кусочок, райський кусочок України. Все це
було знищене, переоране. Ну так я лишив, обернувся і пішов я в світ.
Більше України не бачив. А на північ мені вдалася надзвичайно тяжко,
там я міг дуже легко так само життя залишити, але не судилося,
Всевишній інакше розсудив.
Пит.: А що Ви їли, як Ви ходили по Україні?
Від.: Що ми їли? Багато дуже. В нас так його назвати можна
чи травою чи дикою якоюсь рослиною. Курай називається. І цей курай він
мав зерно; але коли ви зерно це молотите. Його ніколи ніхто не їсть в
краю. Він колючий. Його й худоба обминала. Але зерно це з кураю коли ви
обмолотите його, воно дав зерно й ви можете його потім потерти, скажемо
каменем чи що. Мука. Але мука така чорна. Одначе вона якусь поживу мав,
бо можна їсти. Ми називали це спечене з курайовою, кураємої муки.
Називали цю муку, й це спеч, і це вже що спечено, кураяники. Добавляли
туди кору з дерева, терли, сушили й так. Якщо це було ще така пора, що
можна було якийсь бур'ян викопати, вирвати чи що, то або сушили й
терли, або взагалі варили в воді. Якщо була сіль, то тоді добавляли
солі. Мова, скажем про так як собак і котів, це все було поїджено вже.
Не було. Я не кажу про худобу. Але ще було птахи. Ну птаха, треба було
або застрілити, або живого зловити. За ногу ви його не зловите,
застреліти не було чим. Так що цей варіянт відпадав. Рибу ловити в
Дніпрі було суворо заборонено; якщо б вас у Дніпрі зловили на березі,
що ви десь ловите, це в відразу кара смерті. Там він заб'є. Отже
ризикувати на рибу, хіба б в ночі якійсь у місяці, десь могли ловити
собі там, і то треба відповідне знаряддя мати, щоб зловити. Так що цей
варіянт відпадав. Ми живилися в більшості тим, що листя, кора, курай,
потім якщо десь у полі колгоспа була солома складена, молочена вже або
полова, то тоді ту полову провівали, і яке зерно нападало й то можна
було за день і може кілограм можна було на перебіч, пересіяти й стати.
Але потім пізніше й те заборонили, й тих людей, бо я сам це
практикував, але потім почали об'їжджики на конях їздити, ті активісти
зі зброєю. Вони просто заарештовували або перестрілювали там. Невільно.
Потім ну рили мерзлу капусту, ту бараболю. Це вже повиривали все. І
дійшло до того, що гинула з голоду худоба. І її звозили в скотомогильні
ями такі. То тоді в ночі йшли до тих скотомогильників і витягали ту
дохлятину. Звичайно жадобою тягли її, хто куди міг, як то сили ще були.
Ті то жили, деякі вмирали. Так і з тим деякі ще виживали. Ну що Вам ще
можу сказати?
Пит.: Чи Вам відомі випадки людоїдства?
Від.: Ні. Це вже я чую, що десь були відомі. У нас поголоски
ходили. Але це лише між людьми попередження було, що на той куток села
не заходьте, бо там людей ловлять, рубають, ріжуть, смажать, чи смажать
чи що, і т. д., але я особисто такого випадку не знаю. Знаю що цілі
родини вмирали. Наприклад, у нас недалеко родина була, досить велика, і
вона була не так заможня. Не підлягала ніяким репресіям. Вона
залишилася. Вони були активісти. Порядні люди були. Черненки
називалися. Вони, в них було більше dozen людей там, діти, і т. д. Вони
всі вимерли. Всі! В хаті! Так спочатку мама. Діти на неї лазили, і так
померли. І тоді заходити не можна було. То приїхали. То вже влада
прислала. Приїхали Червоноармійці, себто солдати, які одягли спеціяльні
якісь там комбінзони, рукавиці, і т. д., бо там, вже все
порозкладалося. Вони їх вивезли, ніби десь там закопали. Там сморід був
страшний від того всього. Страшне було. Таких випадків багато було.
Знаю, друга родина то крім сотні тих родин, що вимерли, але такі
Красняк, так само. Ця вся родина загинула. Короленко прізвище таке, їх
було три брати, і всі родини погинули в хаті. Вони ніде не пішли, вже
не спроможні були піти. Так, що в таких випадках, можна налічувати,
можна їх у нашому тільки районі, то сотнями. А в масштабі України,
звичайно, то звичайно мільйони людей загинуло.
Пит.: А чи Ви знаєте приблизно, яка частина Вашого села померла з голоду?
Від.: Я можу сказати 75% згинуло. І то залишилося тільки ті
люди які як утекли й десь у влаштувалися й працювали в Запоріжжі й
діставав якихсь 400 чи 600 грам хліба, а потім повернулися в колгоспи й
почали пізніше в 33-му році вже коли самий був peak голоду, то в тому
самому році, 33-му році, треба було урожай збирати. Треба було сіяти
спочатку. То сіяли, те я сам на власні очі бачив у 31-му році. Як жінки
запряжені були до того, до плуга - невеликий плуг - і були жінки
запряжені й так вони тягли той плуг, орали. Жінками! Я то й пам'ятаю,
що я в школі вчився, і був такий в нас вірш: "Буде пан проклятий,
батьками орати, матерями, матерями волочити."
То я пригадав цей момент коли, я уже йшов на станцію Хортиця і побачив
ці тітки. Підійшов до них. Ледве йду, а вони подивилися на мене. Я
пухлий, і в мене шкіра потріскалася. Тече водичка така паскудна,
болюча. І вони стали відпочивати. І вони кажуть, що їм варять там в
казані якийсь суп, бо мусить той плуг тягати як худоба, але що вони так
не можуть, бо бригадир, активіст, в якийсь комуніст і він нас не дай
Боже, що дуже карати так буде, що ми не можем нічого помогти. Іди собі
хлопчик куди ти маєш бажання, й все. А самі потягли знову помаленько.
їх, я не знаю, мабуть цілий десяток було запряжених там у тому плугу.
До їх уже так то більш-менш годували, щоб вони тягали. Тяглову силу
треба годувати чимсь. Так що 75% відсотків з цього села людей було
вимерло. Потім село так як Чумаки, там половина людей вимерло. Село
таке де Лукашівка(?), половина людей. Томаківський район потерпів
надзвичайно голодом. Його можна сміливо сказати, що там не менш 50
відсотків згинуло, людей вимерли з голоду. Одначе, що є дуже цікаво. Ні
один німець не вмер з голоду у нашому районі. У нас було село
Шингорка(?), широка п'яті(?), ці номера називалося п'яті, це самі
німці. Німці колоністи. Ні один німець з голоду не вмер.
Пит.: Що вони їли?
Від.: їх не грабували так як нас. Їм був плян, і т. д. Вони
державі вивозили. Але в їх не було, щоби заїхали, й під мітлу все
вигрібали. В нас це називалося «Червона мітла.» В німців, ні. В них був
свій голова сільради, німець. Чи він комуніст був чи ні, не знаю. Те
саме було в Хортиці. Широкі п'яті номера(?). То німці, ні один не вмер.
Пит.: Чи вони помагали українцям?
Від.: Ні! Ні! Такого може нелегально десь якісь були
випадки, я не знаю. Ну щоб я знав, що в нас були знайомі ці німці
колоністи. Вони говорили українською мовою, звичайно там з акцентом. То
в батька були знайомі. Батько звертався. Допомоги ніякої ми не дістали.
Не тому, що ворожнеча була така між нами, і т. д., але очевидно їм
було, або наказано або в них може й серце було інакше, як наше
українське. Так що конкретно кажучи, ми від німців ніякої допомоги там
не дістали. Ані ніякої. Ніхто. Села були вони багаті й досить
забезпечені були. Потім їх зліквідували всіх. Тридцять третій рік, їх
репресували, і т. д. Але в час голоду, вони не проявили до нас жодної
такби мовити такої, може в душі мали прихильність і співчуття, але на
зовнім такої допомоги матеріяльної не діставали. У нас було село
Міхайповка, Гарбузовка, це чисто російські села були. То
Катеринослав(?). Доля їх та сама, що в нас була. Вимерли поголово з
голоду. Так що тут уже, тут уже в мене закрадеться така думка то меч
Марксизму-Ленінізму, меч комунізму, й меч провадження соціальної
колективізації й ліквідація куркуля як клясу, і т. д., не минав нікого.
Російські села знищені були й так само голодом як і ми. Упоминаю
Гарбузовка, і ця, і Михайлівка. Це чисто російські села були. Не
багаті. Вони бідняки були, але більшість з них були ремісники. Піч,
печі вони там клали, робили. Тесляри, столярі були, і т. д. І
селянською роботою, займалися сільским господарством, але недивлячися
на те, що голод скосив їх.
Пит.: Коли Ви поїхали до Москви?
Від.: Значить, так питання я поставлю інакше. Коли мене, я в
облаву попав і був заарештований і попав я уже в Москву на початку
33-го року.
Пит.: А чи там був голод?
Від.: Ні.
Пит.: Цілком?
Від.: Я не знаю де у Москві було. Ми були заарештовані. Ми
під конвойом були привезені. Спочатку таке містечко Волашов(?). Але
навіть у тому таборі для малодітних злочинців, де було нам там написано
в російській мові: «Исправительно трудовой лагерь для малолетних
преступников.»
Я коли прочитав те, я на українську мову переклав: Поправчо-трудовий
табір для малолітних злочинців.
То нас уже годували в такі мірі, що ми вже там не вмирали. Били
фізично. Але то, що пригнали туди зі всього Радянського Союзу, я сказав
б, не тільки з Кавказа, середнрї Азії, з України, чи звідкіля. Там
нагнали цієї, тоді вона називалася - тих малолітніх злочинців - шпана.
Вуркагани, блатні, й всі, й т. д. Всяким презирвовим назвою називали.
Презирливими назвами. То там тисячі були. В тому, наприклад, таборі
було, так ходили чутки, я статистики не мав, бо я не мав тієї
можливості, 14.000. Там були різні національності. Які ви хочете
національності, яких тільки населюють цілу російську імперію, чи
радянську імперію, там були. А найбільше було українців, але ви не
розпізнаєте. Я наприклад учився російської мови в школі. Я російською
мовою говорив добре, й я там себе не видавав. Чи мені вірили, де я
говорив, чи не вірили, то є інша річ, але я лише мусив говорити
російською мовою так як і всі. А скільки років, і т. д., то встановляли
по зубах. То мусив показати зуби й лікарі встановляли. Пиши там скільки
то йому років, пиши скільки. І вгадували досить добре так як коням на
ярмарку. Так, але значить, що їсти там уже давали й били за порушення
дисципліни й того таборового режиму. То нещадно били, військова
охорона. Але були школи, були ремеслені школи, де ти мусив учитися,
якщо не хотів, то тікав. Були такі, що тікали. Ну, то вони гинули
звичайно. Вони гинули, але багато тікало. Скільки залишилося там, не
знаю. Я там пробув аж поки же була мобілізація, і мій час підійшов до
Армії, і я пішов до Армії мобілізований. То я вчився. Я закінчив
технічну школу по будівицтву, т. зв. було був комбінат,
автобудівництво. Воно дорівнялося по освіті й дорівнювалося якби
сказати як інженер автостроїння і автодорожної справи. А в нас то було
воєнізовано, то тоді вже було розбито на ті частини чисто військові
термінології. То мені тяжко було дуже, тяжко було тим, що довкілля
було, було іморальне, абсолютно. То були з сільради, з Москви, з Одеси,
й з Казані, з Ростова, та Риги, Києва, з Ташкента пропривозили, то така
була, така була публіка, що там може 10% було, що вчилися. Я знаю що
моєму, в моїй школі де я вчився, то діти були зовсім інакші. Це були
очевидно доля їх така як і моя, а решта не хотіли. Де їх подівали, я не
знаю. З ним у всякім разі поводилися дуже суворо, як з усіма нами, їх
били фізично, але виправити їх хоч вони називалися поправчий табір, то
дуже тяжко було, і перспектива була дуже мала. Якісь відсотки звичайно
залишилися, але що до суцільно перевиховати всіх удалося, то я б це не
вірив. Я звідси вийшов, мене випровадили вже без охорони. Я пішов на
той, на допризивний пункт, пройшов комісії. Тоді вже в армії, як я
попав, я тоді відвідав ще один раз Україну. Вже з армії відпустку взяв,
і відвідав своє село. Але вже мене ніхто не впізнав. Хто я, і що я?
Ніхто. Бо то поперше не вільно було, по друге ніхто не впізнав, бо то
вже десятка років пройшло. Приїхав хлопець такий. Я розпитую про долю
своєї родини. Мені кажуть, її не має. Нікого не залишилося. Всі
загинули. Нікого. А я слухаю про себе. І навіть такі були випадки, що
знаходити дівчат, які зі мною були в школі в семилітці. Кажуть це так
трохи подібний на того хлопця, що з нами ходив. Трохи подібний, але то
таке може.
Пит.: І Ви не сказали?
Від.: Ні, не можна було. То смерть для мене була б. Якби
мене були розконспірували, що я з дідом попав. Отаким шляхом і скрив,
що в мене батько ворог влади, ворог народу, які його кваліфікували, і
т. д., то вища міра наказати, яка так кваліфікувалося, себто смерть
негальна, розстріляли б на тому кінець. Але я побачити ще один раз
хотів. То в житті один раз буває таке. Більше тоді вже бажань нема. То
я виконав те бажання, що в мене нуркувало весь час. Ще раз побачити
Україну. Побачити той мальовничий і казковий кусочок моєї землі, де я
народився. Я хочу її побачити, а тоді вже складаю собі враження про її
долю. Може колись, я не знав, що мені прийдеться в Канаді говорити про
відзначення 50-ліття трагедії цілої нації, а зокрема мого кутка. Але як
кажуть: - Бог не без милості, козак не без щастя.
Так і в мене вийшло.
Пит.: Чи Ви маєте щось додати до того?
Від.: Що в мене може бути за додаток? В мене є єдине. Якщо
колись якийсь студент, чи дослідник чи науковець, буде переходити ці
свідчення, хай він собі уявляє ту картину, себто всі ті понурі
величині(?). Ми не здібні, ми не малярі в такій мірі, щоб представити
ту картину така, яка була в дійсності. Але хай бодай хоч куски змісту
він зрозуміє, що ця подія була незвичайна подія, її історія людства не
знає. Аналогій таких не може бути в історії. Ми знаємо історію голодів,
війни, революції, повстань і непам'ятних часів, які сьогодні сягають до
нас. Але ми не знаємо такої аналогії, де мирного чоловіка, мирну націю,
мирного селянина, господаря взяли, сточили, й голодом задушили. Цього
не робив Чинхіс Хан, Батий. Цього не робили жадні половці, жадні
печеніги, цього не робив ніхто в історії. Були війни, було, що текла
кров, але, щоб переможець прийшов і отак повівся, і з людьми мирними, з
господарями, як повелася комуністична партія і з мирними людьми в
масштабі цілого Радянського Союзу, не тільки на Україні. На Україні
зокрема найбільше ми потерпіли. Після нас іде Кубань, але Кубаньські
козаки не менше потерпіли, як і ми. Це трагізм, як й був це проявлений
в цій події, створеного, й штучно й навмисно створеного голоду. Це
прояв був сатанської волі. Це діявольська воля була. Його не можна
нічим пояснити. Я маю сьогодні 72 роки життя. Маю підготовку й досвід
життя. Я масу перейшов теоретично й практично в своєму житті й можу
порівняти деякі події, можу аналогію де з чим порівняти й зробити й т.
д. Але коли я сьогодні подумаю в своїй пам'яті, голод який я прожив,
який я бачив, а зокрема ті методи, як це проводилося, а зокрема ту
північ де гинули ті висоленці, в недрах за ніщо. Діти! Старики! Я бачив
ту трагедію, коли на міст переходячи через річку Сухода, жінка тримаючи
дитину, яка несамовито плаче в неї, під її досить холодненьким плащем,
але на такому морозі, кидав дитину в річку через міст, і потім починав
танцювати, співати. Збожеволіла. І кидається сама туди. Річка ця
надзивчайно швидка. Вона відразу зникає. Допомоги не може бути ніякої
там. Це трагедія, яка розігрується на очах малолітьної дитини такої, як
я. Я дивлюся. Я сам чуть не збожеволів тоді. То дивлюся, Боже? Як можна
дитину кинути? Як можна, і то сама кинулася. Але це розпач. Це розпач,
тоді коли випадки були такі несамовиті людоїдства, як кажуть. Я не
знаю. Я такого не бачив на Укаїні. Це вже люди були доведені. Я кажу,
що історія цього не знає, і майбутьному дослідникові тільки єдине, й
скріпити серце і перед цим коли взяти олівець до рук і записувати ту
трагедію. Це не є як історична дія. Це страшна трагедія. Скріпити своє
серце молитвою до Бога. Зрозуміти цю величезну трагедію, яку викласти
вповні її, в повному її трагізмі не дав нам Бог тих слів. Не є ми
великими мислителями, й великими мистцями слова, не є ми мистцями
пензля, щоб змалювати, але може майбутьнім удасться на основі наших
свідчень, може удасться їм цю картину, в такій мірі, правдиво
препіднести тим поколінням які будуть проходити минувшу історію, яка
навчить їх у майбутньому. Все від них залеже робити, щоб не допустити
до такої страшної, національної і вселюдської катастрофи яка відбулася
в 1932-му, 33-му роках на Україні, зокрема, але й в цілому масштабі
Радянського Союзу. Скільки я не проїхав, скільки я не бачив, я бачив
всюди голод, понуре життя. Я бачив трагедію. Я бачив розігравший це
драматизм, і я бачив мертві, тільки одні очі, бездумні очі. Більше
нічого не бачив. Я як уявляю той епос в той час, то я дивуюся, що люди
ще сьогодні живі, й ми ще серед тих людей які як свідки ще можемо
радуватися чомусь, можем сміятися і можем співати. Чогось мені так
здається, що ми вже були приречені тоді на ту категорію людей, які
ніколи в житті вже не мають фізичного права й не можуть проводити
нормальний поворот життя, і брати з життя все те, що добре. Так що ще
раз апелюю до тих дослідників, до тих майбутьних істориків, і т. д.
зрозуміти цих людей, яких уже одиниці залишилися, і свідчать про те, що
вони бачили, що вони пережили, й їхнє почуття в час їхнього свідчення.
Пит.: Останнє питання таке: Чому по Вашому був голод на
Україні? Не що Ви тепер думаєте, але тоді як Ви там були, що Ви думали?
І що люди переважно думали?
Від.: Це є точка, щоб відповісти на це питання, це є точка,
кожного окрема й різна. Якщо Ви описували свідків, вже десяткам і може
і сотнями, то я не думаю, що багато було відповідей таких самих,
ідентичних. Я окремий. Кожний погляд базується на індивідуальне
спостереження, і т. д. і персональне пережиття. У данном випадку, я не
хочу мудрувати й філосуфувати й бути надто же обізнаним, бо я буду
говорити категорією тієї людини, яка в той час голодувала, й яке на
мене враження зробило тоді, тією мовою. Те що сьогодні я знаю, це я
сьогодні знаю. А те що тоді людина, як вона відчувала цю катастрофу,
цей голод, цю смерть близьких, свою кухлятену(?), коли вже сам
приречений на смерть. Яке відчуття тоді? Тоді відчуття було таке:
кожний виховувався в своїй думоточі(?), родині й т. д. Я знав, або чув,
від діда, від батька, від мами, від тих старших, які в нас збиралися,
про те, що влада яка прийшла на Україну є комуністична. Влада яка
носить червону зірку є діявольська влада. Влада, яка називається
радянською комуністичною владою є владою посланою діяволом. Так ми
чули, таку трактацію, таке твердження своїх батьків. Можна було б
погоджуватися з тим, можна було б не погоджуватися. Бо одже ця влада
дає науку, можна вчитися, можна їсти вдоволі й одежу мати. Але в нас
так склалося, що ми ще свій світогляд юний не видали як практика життя
підсказала. У родині говорили про те, що ця влада буде від рака, що
червона зірка, це зірка сатани, що нарід будуть нищити й будуть «ріки
крові» і раптом 29-ий рік, я на своєму житті, в своїй практиці
спостерігаю це, на практиці переконуюся, що так. Значить, винувата хто?
Система. Що ж таке система? Я вже в школі вчився, я вже знаю це
комуністична партія, яка є голінним архітектером комуністичного режиму.
Це нас у школі вже вчили. Раз вона архітектом цього всього, вона
винувата. Значить вина всьому хто? Комуністична партія. Хто
комуністична партія? Карл Маркс. Хто комуністична партія? Ленін. Хто
комуністична партія? Сталін, і т. д. Значить, кажу вам, з своєї точки
зору, як я говорю сьогодні, я вже й тоді знав, хто винуватий. Не тому,
що я такий мудрий, але то є виховання, і так сталося, що в родині це
підкреслювали. Батько це передбачив, і дід мій передбачив, що ця сатана
прийде. В церкві говорили про ту сатану. І раптом життя практично
підсказало що так. Цей є той диявол, який передсказували ще перед тим,
і ці ясновидящі розуми людськи не помилилися, коли предрікли перед
роками ще перед цією катастрофою таке. Значить, вина в цьому всьому,
цієї нашої національної катастрофи, як і сьогодні приречений цілий світ
на цю катастрофу, як ми бачимо, не була помилкова. Наше твердження, що
всьому вина – ідеологія комунізму. Всьому вина. Є багато злого в світі,
коли говоримо ми мовою філософського порядку, але то вже такі, таке
зло, з яким можна до деякої міри боротися. Ну боротися з другою
релігією, яка сьогодні є вже замість християнська, є
марксистсько-ленінська релігія, і т.д., це є дуже тяжка справа. Тяжка
справа, не тому, що вона дійсно переконалася(?)релігія, а тому, що вона
сьогодні захоплює необізнанні народи, своєю теорією полонить тих, ідуть
вони, роблять перевороти, і т.д., а потім рострілюють мільйонів людей,
гнуть їм голови, і т.д., і т.д.
Пит.: Дуже дякую за свідчення.
Від.: Нема защо.
