Серпневого дня 1986 року моя краєзнавча стежка, що пролягла лівобережним схилом Дніпра, привела автора цих нотатків до садиби Дмитра Никоновича Булата.

Це саме про нього йдеться у нарисі "Острів за порогами", вміщеному в книжці В. Супруненка "Молчаливая вода Кияриза".

Дід Дмитро, щиро закоханий у історію запорозького козацтва, міг годинами розказувати про минувшину рідного краю, дарма що йому повернуло уже на дев'ятий десяток.

Так було і того разу, коли я завітав до нього.

Із його розповіді стало відомо, що в родині Прокопа Булата прадіда мого співрозмовника, декілька днів жив Тарас Шевченко під час своєї першої подорожі /у серпні 1843 р./ на козацькі землі і, зокрема, Хортицю. Про це, казав дід Дмитро, точилося багато балачок, правдиві ж спомини про таку вікопомну подію переда­валися із поколінь в покоління Булатами і таким чином дійшли і до нас.

Виявляється, що Шевченко із Кічкаської переправи не пішов, як того вимагали існуючі тоді приписи для подорожніх, до сільської управи, а зупинився на якийсь час у сім'ї Прокопа Булата — на його запрошення.

Із переказів, казав Дмитро Никонович, видно, що Тарас із відомих причин утаємничував і свою особу, і свої гостини.

Бабуся Дмитра Никоновича розповідала йому, що то був мо­лодий, привабливий собою і приязний чоловік, розумний і грамот­ний, котрий часто малював і щось писав.

Лише Романові Прокоповичу він зізнався, хто є насправді. Звісно, з часом таємне стало відомим багатьом людям, а відтак з'явилося чимало переказів, природно, і правдивих, і не зовсім. Отож, не нехтуючи жодним із них, Булати передовсім поклада­лися на пам'ять свого роду.

У цьому відношенні важливі подробиці на 97-му році свого життя /у 1958 р./ повідав Максим Андрійович Булат, онук Прокопа і дядько Дмитра Никоновича. А вони такі: завітавши до Булатів, Тарас Григорович того ж таки дня, під вечір, пішов туди, де нині Палац спорту "Юність" і перетинаються вулиці Перемоги і Лєрмонтова. Тоді там, за межею Булатового городу, простирала­ся чудова галявина, на якій стояли вітряки. Біля них завше було людно. Зустрівшись із селянами , Тарас став розповідати їм про зруйнування Запорозької Січі, нищення і переслідування козацт­ва, про те, що землі славних запорожців віддано у користування колоністам. Вісімнадцять німців-менонітів господарюють собі на Хортиці, провадив Шевченко, на тій Хортиці, котра є матір'ю порозтва. Із глибоким болем говорив він, колишній кріпак, і про тяжку нестерпну долю українського народу, однією з причин цього вважаючи те, що до управління Україною закликано занадто багато чужинців, передовсім вихідців із батькіщини Катерини.

Тарас Григорович, за словами діда Дмитра, запевняв усіх, хто його слухав, що все одно недалекий той час, коли настане кінець їхній владі і привілеям, а також переконував люд, що землю у панів одберуть і передадуть тим, хто у поті чола робить на ній. Така бунтівлива промова 29-річного Кобзаря, природно, трималася у великій таїні, а тому тільки перед смертю Роман Булат розказав про неї своїм синам та небожам. Заодно виявилося, що саме Роман (до речі лише на два роки молодший од свого нового приятеля), возив Тараса на каюці навколо Хортиці, що такий непростий гість полюбляв ночувати під старою грушею у їхньому дворі і що родині Булатів було подаровано "Кобзаря". На превеликий жаль, книгу поки що віднайти не вдалося. Однак 97-літній дідусь напам'ять читав "Сліпого", "Трьох Воронів" та ще деякі вірші, вивчені з неї. І не лише йому вони були до вподоби, а й іншим людям похилого віку, як-от: майже дев'яносторічним Семенові і Федору Жукам, Гапці Гаркуші і їхнім ровесникам. Особливо кохалися вони в поемі "Сліпий", де Шевченко гнівно запитує: "Катерино, вража мати, що ти наробила, степи німцям роздарила, бахурям та байстрюкам, люд закріпостила...

Чимало жителів села Вознесенки читали той "Кобзар" не тільки в шкільні роки, а й набагато пізніше...

Від Булатів Шевченко поїхав до Олександрівська на ярмарок, що проходив на площі, яка з 1905-го року почала зватися його іменем. А вже звідти він подався на місця козацьких вольностей — в напрямку Нікополя, Капулівки, Покровського.

Як стверджував Дмитро Булат, перебуваючи в Олександрівську, Тарас зупинявся у родині Яценків, котра мешкала на вулиці, яку тепер ми знаємо як вулицю Грязнова/.

А 18 серпня Шевченко був уже вдома — в рідній Кирилівці... Якось у мої чергові відвідини Дмитра Никоновича у його хатині я побачив погруддя Тараса Шевченка.

Як з'ясувалося, колись у дідуся жив художник, котрий і залишив йому на згадку це погруддя.

Дмитро Никонович додав: "Ми збиралися поставити його отам, де ночував Тарас Григорович, у кінці городу".

Слід сказати, що з цього приводу збиралася місцева організація Географічного товариства, до якої входив і Д. Н. Булат, і вона вирішила: коли на Хортиці з'явиться макет Січі, то погруддя встановлять біля нього.

Але... А час іде. Вже і Дмитра Никоновича не стало. Лише міс­це, де стояла хата, в якій гостював Шевченко, залишилося. Ось її колишня адреса: Вознесенка, 4 кв, вул. Перекопська, будинок 3-а. Це дещо лівіше від Палацу спорту "Юність". Тепер там попелище, що нагадує про історичну оселю, та дикі бур'яни — усе, що ли­шилося від села.

Поки ще не пізно, пропоную на цьому місті встановити пам'ятний знак із відповідним текстом.

Тоді й казати, що у такий спосіб ми вшануємо і Тараса Шевченка, і пам'ять про тих, хто тоді запросив його до себе і дав йому притулок, врятуємо від плюндрування і забуття історичну місцину на схилі Дніпра, навпроти Хортиці, оспіваної Кобзарем. Хо­четься вірити, що і сучасники, і наші нащадки протопчуть до неї стежину, схожу на ту, яку залишив нам, обезсмертивши її, Тарас — із хортицької Громушиної балки на тлі Острова.