Простора та гарна площа Жовтнева в Запоріжжі. Від неї Центральний бульвар 300-метровою стрічкою іде вниз до Дніпра. Площа та прилегла до неї місцина це в минулому Вознесенівська гора, найвища точка міста. Тут, на площах Жовтневій та Фістивальній, 1 Травня і 7 жовтня проходять демонстрації. трудящих, ,святкові гуляння. Тут веселкою виграє фонтан світломузики.

Сучасне обличчя Вознесенівської гори — це справа рук запоріжців. Чверть століття тому тут стояли будиночки сала Вознесенівки, заснованого у 1781 році козака ми Нешкребівської застави та рибалками. А ще раніше, як свідчать історичні джерела; тут була слобідка Підгородня.

Нас, запоріжців, цікавить вся історія Вознесенівськоі гори, і розкрити її допомог­ли розкопки. У 1957 році археологи виявили на горі древні кургани. Розкопки показали, що це поховання тисячоліття до нашої ери. Вчені знайшли чимало унікальних речей ІІ століть на­шої ери — так званий Вознесенівський скарб. Серед знахідок — кінська збруя і військова атрибутика, прикраси із срібла та золота у вигляді орла, лева... Лише срібних, а також з позолотою бляшок— понад 1.400....

1596 рік. Україною прошуміло селянсько-козацьке повстання під проводом народного героя Северина Наливай­ка, спрямоване проти гніту польської шляхти. Повстання було жорстоко придушене, Наливайка стратили. Розлетілись по Україні побратими Северина. На гору, яка тоді ще не .мала назви, прибуло 20 родин діяльних учасників повстання: Булати, Каптюхи, Назаренки, Тимчєнки, Кармазі, Чирви, Стовбури, Маковські...

За переказами, до приходу повстанців на горі вже стояли козацькі хутори - зимівники. Прибували сюди поселенці і з інших місць Північної України. Жили за козацькими звичаями. Коли якась незгода —тягли жеребки і цим кінчалось непорозуміння.

У XVI-XVIII століттях ці землі належали Запорізькій Січі. У 1795 році слобідка Підгородня була переймено­вана у Вознесенівку. Звідси— і Вознесенівська гора, і Вознзсєнівський спуск. На маківці гори стояло укріплення, огороджене земляним валом. Неодноразово над ним підіймалась чорна хмара диму від запалених діжок зі смолою. Дим люди бачили здалеку, він був сигналом: «йде орда». Поселенці поспішали за вал. Коли ординці кида­лись у наступ — давали відсіч.

Про Вознесенівську гору немало розповів дід Дмитро Никонович Булат, а йому — майже сторічний Сидоренко, що жив у селі Янцевому. Цьому знавцеві рідного краю роз­повідав про старовину його дід, що прожив 135 років. Так вдалося встановити, що наприкінці XVIII століття у нашому краї йшли дуже рясні дощі. Тому нижче теперішньої трамвайної зупинки «Центральний бульвар» по Вознесенівському спуску до річки Сухої Московки для стоку води була прорита виямка (нею прокладена трамвайна колія). Понад теперішнім Будинком взуття на південь йшов пожвазлений шілях, що вів з Павло-Кічкаса в, місто Олександрівськ (Запоріжжя). Шматок цього шляху залишився досі, а забрукували його у 1919 році.

Цікаво, що на схилі Вознесенівської гори до наших днів збереглася хата Левченка, побудована в першій половині XVI століття. Біля неї та біля вітряків, що стояли між Дніпром, колишнім Перекопським провулком (тепер вулиця Перемоги), та Палацом спорту «Юність» часто збиралися сходки селян. Тут і зараз живуть нащадки перших поселенців — Дмитро та Федір Булати. Біля тих вітряків Т. Ґ. Шевченко у 1843 році гомонів з селянами Вознесенівки про волю та землю.

Біля теперішнього Палацу спорту «Юність» Булати колись сіяли чорне просо (сорго). Околиці, вкриті лісом, кишіли звіром.

— Одного разу, — розповідає 77-літній Федір Никонович Булат, — дід Андрій довгою палицею повів по просі, що стояло Стіною. — Гарне, — промовив дід, А потім, злякано: — Гар-рр-нее... — Бо з ньо­го вискочив великий вовк і подався вниз до Дніпра, береги якого вкривав густий ліс.

Проти хати Булата на плесі Дніпра видно кам'янки острівець. Колись біля нього до затоплення Каховським водосховищем був ще один їх так і звали - Велика скеля і Мала скеля. В середині минулого століття на Малій скелі Булати вибілювали полотно. Одного разу в бурхливу повінь, коли Дніпро піднявся на кілька метрів, їхнє добро занесла вода. Траплялись і посушливі роки, коли Дніпро проти Вознесенівської гори переїжджа­ли кіньми.

У 1900 році у Вознесенівці, що була вже великим волосним селом, виникла протиурядова підпільне організація. В Будинку Гайдука друкувалися листівки, що закликали до боротьби з царизмом. На сторінці 634 у 14 томі «Россия. Полное геогргфическое описаниє нашего Отечества, Новороссия и Крим” під редак­цією П. Семенова-Тянь-Шаньського сказано що у волосному селі Вознєсенівському (Вознесенка) жителів більше 4.700 душ, є церква, шкала і крамниці, коло села добувається граніт.

Активними учасниками боротьби за нове життя були в роки революції мешканці села: Гайдук, Кармазь, Руденко та інші, Хоробрими бійцями на фронтах громадянської війни показали себе Молодик, Вовденко, Маковський.

У 1942—1943. роках деякі мешканці Вознесенівки були членами підпільної організації, якою керував М. Г. Гончар. Вони рятували радянських військовополонених, розповсюджували листівки, що закликали до боротьби проти фашистських загарбників. ...Вознесенівська гора зігріта подихом історії, пам'ятна місцина рідного краю.